Прикольные стишки на украинском языке
Украинские народные стихи и частушки
© Киселев О.М. Составление. 2011
Народнi вiршi та пiснi вiддзеркалюють настрої окремих груп людей вiдповiдних часiв i необовязково спiвпадають з думкою автора цiєї сторiнки.
***
Цi народнi вiршi й пiснi я чув в 1937 роцi в селi (тепер мiсто) Гоголiв Броварського району Київськй областi. Менi їх розповiдали мої трохи старшi товаришi, звичайнi сiльськi хлопцi. Розповiдали також про слiпих кобзарiв, що спiвали цi пiснi. Тих слiпих кобзарiв вважали святими. Кожна селянська сiм’я вважала за честь нагодувати такого кобзаря, надати йому притулок, навiть з ризиком для свого життя. Ще розповiдали вони менi чи то правду, чи то легенди, що пiсля смертi такого кобзаря селяни зберiгали в хатi його заспиртованi ноги як святу релiквiю.
Але тодi, в 1937 роцi, кобзарi по селам вже не ходили. Де ж вони подiлись – чи то були всi вбитi, чи то заарештованi, чи то просто «розкуркуленi», та й до Сибiру висланi – це була велика державна таємниця. Кобзарi й самi розголошували те, що тодi було державною таємницею. Бо вони принародно спiвали:
«А вже тая правда
На свiтi померла,
А вже тая неправда
Весь свiт зажерла!»
Хоча це був текст народної пiснi «Нема в світі Правди», яку опублiкував Куліш ще в 1850-ті роки, та радяньскій владі цi слова чомусь не подобались.
***
В селі Гоголів Броварського району Київської області під час голодомору померло більше тисячі селян. Вiршi про 1932 –1933 роки:
***
Про колгоспи та п’ятилiтку:
«Партия осудила по существу антиколхозную политику цен, которая проводилась при Сталине… Труд большинства колхозников практически не оплачивался. Так, например, на один трудодень в 1952 году выдавалось: в Калужской и Тульской областях – одна копейка, в Рязанской и Липецкой – две копейки, в Брянской и Псковской – три копейки, в Костромской и Курской – четыре копейки. Многие колхозы годами не выдавали на трудодень ни одной копейки»
Н. С. Хрущев. Речь на совещании работников сельского хозяйства. 1964 г. («Московские новости», № 7, 1999 г.)
***
Цi народнi вiршi я чув в 1947 роцi в Тернопiльськiй областi:
Спасибi Сталiну, грузину,
Що вiн обув нас у резину
А то б i досi
Ходили босi.
***
Батьку Сталiн, дайте мила,
Бо вже вошi мають крила.
А як трохи пiдростуть,
То їх танки не вiзьмуть.
***
Сталiну вказує рукою:
«В Захiдну йдiть за мукою!»
***
«Кругом неправда i неволя,
Народ замучений мовчить.
А на апостольськiм престолi
Ченець годований сидить»
Тарас Шевченко
***
Кругом неправда i неволя,
Народ замучений мовчить.
А на московському престолi
Грузин годований сидить.
Народний вiрш
***
Народний гумор часiв окупацiї Київської областi (1941-1941 рр.)
В Києвi за часiв окупацiї пекли хлiб для населення (тай то по карткам, потроху i не для всiх!) з перемолотого проса (не з пшона!), кукурузи, перемолотої разом з початками, та з перемолотими кiньськими каштанами. Тiсто з такої «муки» розсипалось. Тому такий хлiб пекли в формах, а зверху змазували мiнеральним маслом. Я iнодi їв такий хлiб, вiн був гiркуватий, розсипався i швидко черствiв. Та все-таки заповнював шлунок i трохи зменшував почуття голоду.
Ось вiршi про такий хлiб:
Веселі вірші
Хвастунець
Сашко
В трамваї переповненім
Сашко з м’ячем сидить,
А біля нього згорблений
Старий дідусь стоїть.
Хтось до Сашка звертається:
— Чи вас у школі вчать,
Як місце дати старшому,
Як старших поважать?
Що робити?
Наче тінь,
приросла до мене
лінь!
Я хотів уроки вчити —
адже в мене
стільки справ!
А вона шепоче:
— Вітю,
взяв би краще —
та поспав.
Суперечок не терплю!
Що поробиш?
Ліг — та сплю.
Вранці —
протираю очі:
ех, зарядочку б зробить!
Раптом чую —
лінь шепоче:
— Та навіщо це
тобі?!
Як тут
виберешся з ліжка?
Що зробив я?
Знову влігся.
Ну а вчора.
Ну а вчора —
навіть
соромно згадать! —
жовтенятські класні
збори довелося прогулять.
Ні, я спершу
йшов туди
радісно й охоче.
Раптом чую:
— Не ходи-и-и. —
клята лінь шепоче!
Як боротись —
невідомо.
Здався я,
пішов додому.
Став сумним я
і товстим —
тільки й справ,
що сплю чи їм,
не життя — а горе!
Навіть з хлопців
хтось гукне
у футбол пограть мене—
лінь одразу ж поруч!
І від ранку та й до ночі
щось шепоче
та шепоче.
Ех, коли б не вуха —
хто б її
послухав!Костецький Анатолій
На санчатах
Моя кишеня
Це — я, а це — моя кишеня,
а в ній — усе, що є у мене.
Ось — олівець,
позичений на цілий день у тата.
Ось — папірець,
надірваний і трішечки прим’ятий:
я тут Юрка намалював,
та він побачив — і порвав.
А цього човника з кори
я вирізав години три,
щоб запускать, як буде дощик.
Але дощу нема ще й досі!
А в цій коробочці зеленій
жив цілий тиждень хрущ у мене,
та відпустив його я вчора,
бо він чомусь не їв нічого.
А це — я й сам не знаю що,
я у траві його знайшов.
Ну, от і все, що є у мене,
бо дуже вже мала кишеня!Костецький Анатолій
Де букварик?
Модна зачіска
Про дорослих
Ніколи і нізащо
дорослим не позаздрю!
На них дивитись —
просто сміх.
Скажіть: хіба життя у них,
коли нічого в світі
не можна їм робити?!
Не можна їм на дерево,
хоч це і дуже просто,
аж на вершечок здертися.
Адже вони — дорослі.
Не можна грати у футбол
на вулиці завзято
і, у вікно забивши гол,
через паркан тікати.
Та й серед парку, по траві,
босоніж, без сорочки
не можна погасати їм.
Адже вони — дорослі.
А я?
Як тільки я схотів —
м’яча ганяв
аж п’ять годин,
тоді на клен собі заліз,
сховався в теплім листі,
сидів і позирав униз,
ще й, наче шпак,
посвистував,
а потім бігав по траві
та в ній метеликів ловив.
Оце життя — хороше!
Не те, що у дорослих.
Та ще скажу по честі,
щоб ви про все вже знали:
дорослим можна дещо,
хоч дуже й дуже мало.
Ну, з’їсти пуд морозива
дозволено дорослому.
Ну, можна, скільки влізе,
дивитись телевізор.
Ну, можна ще не спати
і цілу ніч читати.
Але хіба ж то здасться
така дрібниця щастям.
Тому ніколи і ніде
дорослим я не заздрю,
бо я дорослим буду теж,
а він малим — нізащо!Костецький Анатолій
Тату мій! уже піввіку нині,
Коли ти загинув у війні,
Так усе змінилося в країні,
Ти гадаєш, що пізнав би? ні!
Те чим ви пишалися, любили,
Навіть перемогу вже саму,
Різні невігласи так зганьбили!
Батьківщину хочуть розітнуть!
Так що батьку, як би ти піднявся,
Подивився б зараз навкруги,
Ти б у людях так розчарувався!
Бо свої ще гірш, ніж вороги!
Люди ті,.що ви їх врятували,
І поклали на війні життя,
Обеліски вже демонтували,
Бач, яке напало забуття!
Чи не швидко загубили пам’ять
Про Майданек і про Бабин Яр?
Може будуть ще й фашистів славить?
Господи, зніми з душі тягар!
Хоч маленьку маю я надію:
Переможе все ж здоровий глузд,
Забувать історію не смієм!
В ній святої Перемоги дух!
Я мрiю доторкнутися до тебе
Мiй сон, промiння чистоi зорi
Дарую я тобi свое натхнення
Як зiрку,що горить в пiтьми
Моя любов до рiдноi краiни
Як пiсня колисковоi дитинi,
Яку спiвае мати у ночi,
Мiй край, души в тебе не чаю
Ти свiтла зiронька моя
Тебе всiм серцем привiчаю
Ти ненька рiдна ты земле моя!
© Copyright: Кударенко Елена, 2012
Не говори печальними очима.
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола.
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Не нагадуй про перше кохання,
Хоч було воно дуже давно,
Скільки вилито сліз до світання!
Ти не знав і тобі все одно!
Як побачу здалека на розі,
Серце тьохка, тріпоче, як птах,
І вертала додому в тривозі,
Щоб ти смутку не бачив в очах.
Я була дуже горда дівчина,
З тих, що душу високо несе,
Якщо мене полюбить хлопчина,
Лише він скаже перший усе!
Скільки літ відтоді промайнуло,
А неначе учора було,
Не розпитуй мене про минуле,
Що було, вже давно загуло!
Тобі дякую, Господи, Боже,
Моє серце лиш Ти захистив!
І завжди Ти мені допоможеш,
І в житті додаєш мені сил.
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Не вимовлю ні слова. Помовчу.
А дощ іде. А вітер хилить клени.
На серці так бентежно — до плачу.
Присядь, кохана, ближче біля мене.
Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,
Як шелестить, кипить травнева злива?
Увесь наш вік — одна жагуча мить,
Я б так хотів, щоб ти була щаслива!
Нехай не ятрять прикрощі душі,
Нехай квітує щирість поміж нами…
Присядь. Послухай. Шелестять дощі
Про те, чого не вимовиш словами.
Не чіпляйтеся за минуле…
Не чіпляйтеся за минуле,
Не живіть образами,
Згадуйте хороше,
Нікому не заздріть.
Все, що небом Вам послано,
Приймайте як належне,
Все, що зроблено — на краще.
Як би не було складно,
На долю не ремствуєте,
Кожна мить будьте щасливі,
Та інших не судіть
За їх слабкості часті.
За улюблених боріться
Богом даними силами,
Не скупіться На слова,
Будьте ніжними з милими.
Як же просто жити радісно!
Захоплюйтеся заходами,
І закохуйтеся усією пристрастю
В життя свою смугасту…
ЯК ТИ ЛЮБИШ УКРАЇНУ
— Як ти любиш Україну,
Мій маленький друже?
— Нашу рідну Україну
Люблю дуже, дуже!
— З Україною нікого
В світі не боюся.
І щоранку я до Бога
За неї молюся.
Щоб була щаслива, дуже,
Щоб була багата.
Я люблю її так дуже,
Як маму і тата.
Так багато зустрічаю
Жебраків, убогих,
Але ще я помічаю:
Не згадують Бога!
Але ж Він життя дає нам,
Ще й гріхи пробачив!
А ви Його знов клянете,
Як сліпці неначе!
Закликаю всіх: зверніться
До Нього в молитві!
Не грішіть вже! Зупиніться!
Досить вже загиблих!
І знов підйом, знов треба встати.
На серці — спогади сумні.
Хлопчині знов наснилась мати,
Як німці страчують її.
А день новий несе страждання,
Проймає тіло біль страшний.
Із вуст зірвалось запитання:
«Чому я, Боже, ще живий?
Я кожен день терплю тортури,
Мене катують лікарі.
Пускають кров, дають мікстури,
Ножами ріжуть на столі.
Померли вчора Влад та Рая.
Щасливі. Мабуть, вже в раю.
А я живий! А я страждаю!
Так забери мене, молю.
Терпіти біль не маю сили!
Тут кожен день лунає плач. ».
І знов в барак змарніле тіло,
Приніс під вечір наглядач.
Страхіття дня тепер позаду,
Ніч принесла на крилах сон.
І знов прийшла до нього мати,
У неї коси, наче льон.
Благав малюк: «Матусю, мила!
Ти забери мене у рай!».
Вона, лиш пальцем погрозила,
Злетівши геть за небокрай.
Скінчилась оберега ночі,
І день страшний вступив в права.
Відкрив хлопчина карі очі,
А сил підвестися нема.
«Вставай. Ти вільний. Чуєш, сину?
Фашист розбитий в пух і прах!».
«Ти хто?»-, спитав його хлопчина.
Солдат всміхнувся,- «Я — казах.
Зі мною Боз, з Таджикистану,
Гліб — білорус, Вано — грузин,
Сергій та Ігор — росіяни,
Та з України Северин.
Вставай!». А встати сил немає.
Малий підвівся та упав.
«Тримайся, хлопче! Так буває.».
Солдат його на руки взяв.
У цей святий, щасливий ранок
Сміялось сонце за вікном.
Ум’яв хлопчина на сніданок
Солодкий пряник з молоком.
До Тараса Григоровича Шевченка
(Посвящения известным лицам).
Гей, Тарасе, піднімися,
Та навкруги озирнися,
Подивись на неньку Україну,
Скажи: «люди, схаменіться,
не повинно так робиться,
нащо землю рвете на частини?»
Мабуть, ви усі забули,
Як панам тут добре було,
І як люд нещасний гинув усюди?
Якщо ви забули панство,
То згадайте хоч козацтво,
Скільки билися із турком люди!
Іще в людства на світанні
У священому Писанні
Бог звертався до людей зі словом,
Щоб єдине не ламати,
Не буде де сили взяти,
Так згадаймо зараз ту промову!
Що,мовчиш,Тарасе, милий!
Чи немає більше сили,
Бачити, як бідний люд страждає,
Нащо іншому рить прірву?
І того з корінням вирвуть,
Хто себе за пана тут вважає?
ДІВЧИНА ІЗ ДОНЕЦЬКА
Але якщо чесно, вже заїб*лась втрачати,
Долі удари сильніші ударів Чака
Норріса. Тут зламається кожен.
Можна їй трошки щастя, Господи, можна?
Бо час утікає, зникає піском крізь пальці,
І серце вмирає, тьмяніє із часом кристал. Цей
Вимір жорстокий із ніжними та слабкими,
Келих із болем випустив з лап. Кинув.
На голови Сатана тим, хто живе по правді,
Хто не живе так – у слуги собі побрав тих,
Хто підставляє щоку – таких б’ють жорсткіше,
Годі тут сподіватися на щось інше.
Годі тут сподіватись на щось ліпше,
Допоки за нею їде небесний ліфт ще.
Вона стане сильнішою. Хіба у неї є вибір?
Пофіг, що бл*дських думок витанцьовує вихор.
Пофіг, що градами сльози вмивають землю,
Що злі язики автоматними чергами стелять.
Боронь її Боже, фею із Чорного міста,
Де, мов піраміди під Сонцем стоять террикони,
Де мороку море, де справедливості мізер,
І вдалечінь тікають блакитні вагони.
Вона за вагонами в небо, у край дитинства,
Яке продала за «Саммерсбі» й синій «Вінстон».
У місто байдужих, туди, де каштани, де Шева.
Те, що нещасна, зовсiм не значить дешева.
Серед усмішок, що хочуть лиш крові та плоті,
Згадує тих, хто пішов, а також тепло тих,
Якi були поруч, коли затягало небо
Димами та пилом, коли розривались комети.
Коли гриміли громи, Перунові раті,
Ішли, щоби жити, ішли, щоби помирати.
Хтось стрiв там початок, а хтось знаходив кінець там.
Боронь її Боже, дівчинку із Донецька.
Смішні вірші для дітей 5-7 років
З дитиною вкрай важливо дуже багато читати в дошкільному віці, тому що в цей час формується словниковий лексикон і інтелект. Вірші стають першою книгою прочитаної дитині дорослими. І взагалі в період раннього дитинства велика частина прочитаного малюкові — віршовані тексти.
Під час заучування віршів відбувається тренування пам’яті, яка впливає на здібності дитини до навчання. Крім цього, завдяки особливій структурі віршів, дитина вчиться аналізувати інформацію, а значить його мозок в цей час активно працює і розвивається.
Пам’ятаєте головне: не перетворюйте вивчення вірша в стрес і проблему. Нехай все пройде легко і в форматі гри! Якщо ви почнете тренувати пам’ять змалечку — домашні завдання в дитячому садочку чи школі ніколи не будуть проблемою.
Щоб процес вивчення віршів був цікавим для малят, Міні Рівне підготувало добірку смішних віршиків, що змусять дитину обов’язково посміхнутись.
ПАСІКА
Я до діда приїздив,
І на пасіку ходив.
«Будь уважним!» — каже дід,-
«Не роби ніяких бід!»
Тільки дід мій відвернувся,
Я над вуликом нагнувся.
Пальцем меду доставав
І…в полон до бджіл попав.
Бджоли дружно вилітали
І на голову сідали.
Мед мені на ніс прилип,
Тепер ніс, мов черевик.
Моя бідна голова,
Мов, козацька булава.
Стирчать лише очі-
Меду вже не хочу.
(Соня Буре)
КАЛАЧ
В хаті гамір, шум і плач —
У Юрка пропав калач.
Мати нишпорить під ліжком,
Дід надворі — під горішком,
Старший братик із сестрою —
Під столом і під тахтою.
Тільки котик не шукає:
Де калач — він добре знає.
(Петро Сорока)
ХВАСТУНЕЦЬ
Хлопчик Толя — молодець,
тільки трішки хвастунець.
Якось ми пішли на став.
Він мені таке сказав:
— Слово честі, не хвалюся,
я ні-чо-го не боюся. —
Враз на слові цім з дороги —
Толі ящірка під ноги.
З переляку, у тривозі
наш хвалько мерщій навтік.
Та спіткнувся на дорозі
й прикусив собі язик.
(Бойко Григорій)
ЧИ ВСЕ ЦЕ ЗДАЄТЬСЯ?
Корова червона,
І кінь голубий,
І біла ворона,
І кіт золотий.
Корова співає,
Кінь слуха її.
Ворона сідає
На руки мої.
А кіт, посміхаючись,
Лапку дає.
Чи все це здається,
Чи так воно є?
(Григорій Грайко)
ДЕ БУКВАРИК?
– Де твій букварик?
– В портфелі новому.
– Ну а портфель де?
– У столику дома.
– Взяв би зі столу.
– Так стіл же замкнувся…
– То відімкнув би.
– Ключа я позбувся…
– Де ж це той ключ?
– У портфелі новому.
– Ну, а портфель де?
– У столику дома.
(Бойко Григорій)
ЧАПЛІ
Йде болотом чапля-тато,
А за татом чапля-мати,
А за ними п’ять малят —
Довгоногих чапленят.
Йде сімеєчка уся
До бабусі й дідуся.
Чапля-бабця й чапля-дід
Запросили на обід.
(Григорій Грайко)
ГОРОБЦІ ПРО ЛІТО МРІЮТЬ
Сніг мете, кущі біліють.
Горобці про літо мріють,
Змерзли, та куди ж подітись?
Краще б їм на сонці грітись,
Десь на лаві в парку сісти,
Хлібних крихіт попоїсти,
Дощик весело зустріти,
Із калюжі воду пити,
На асфальті пострибати,
Поцвірінькать-поспівати.
Сніг мете, кущі біліють,
Горобці про літо мріють.
(Григорій Грайко)
ШВИДКО ВІДПОВІВ
Коли прийшов зі школи внук,
Дідусь щоденник взяв до рук:
— За віщо двійку ти схопив?
— За те, що швидко відповів…
— За те, що швидко? — гримнув дід.
За це ж п’ятірки ставить слід!
— Та що ви, діду, кричите?
Сказав я швидко, та не те…
(Бойко Григорій)
СЕРЕД ЛІТА ВИПАВ СНІГ
Серед літа ведмежата
Поховалися в барліг.
— Треба,— кажуть,— знову спати,
Бо на землю випав сніг.
Як почули це сороки,
То сміялись цілий день:
— От, дурненькі лежебоки,
Полюбуйтеся лишень.
Полягали тихі й кволі,
Налякалися зав’юг,
А насправді — це з тополі
Облетів останній пух.
(Петро Сорока)
МИШКА І КНИЖКА
Мишеняті
Мишка-мати
Каже:— Доню,
Вчись читати,
Бо тобі уже
Пора
Братися за букваря.—
Розгортає
Мишка книжку,
Щось пищить
До себе нишком.
Раптом плаче:
— Ой, біда!
Щось вусате
Вигляда!
— Що там? Хто там? —
Каже мати.
— Там, матусю,
Кіт вусатий.
(Леонід Куліш-Зіньків)
ГЕТЬ УСЕ НА СВІТІ
Геть усе, усе на світі
Переплутав хлопчик Вітя.
Каже: – Діти вчаться в полі,
А комбайн працює в школі.
Всіх людей стрижуть в лікарні,
А лікують в перукарні.
Ми книжки берем в аптеці,
Ліки – у бібліотеці.
От який Вітьок дивак!
Ти ж бо знаєш – це не так!
Діти звісно вчаться в …
А комбайн працює в …
Ми лікуємся в …
А стрижемся в …
Ліки беремо в …
А книжки – в …
(Галина Малик)
ЖУК РОГАТИЙ НАЛЯКАВ
Жук рогатий
Налякав
Під хлівцем
Сердите Гав.
Мало ще
Було йому —
Зачіпав Рябеньке Му.
Волохате Біле Ме
Вже давно Втекло саме.
Зажурився
Жук рогатий,
Бо нема
Кого лякати.
(Леонід Куліш-Зіньків)
МОЇ ПРИГОДИ З БИКОМ
На лугу пасеться бик,
Пастись бик один привик.
Я гуляю на лугу
І кажу бикові «Му-у-у».
Бик напрягся, одірвався,
І за мною враз погнався!
Та куди той марафон?!
Я летів, немов грифон!
Наче в космосі ракета,
Зачепився за штахета,
До штахетника прилип,
Мов якийсь морський поліп.
Тримчу і ридаю,
Добре бик ганяє.
А мораль така:
Не чіпай бика!
(Соня Буре)
ТЕЛЕФОН
Телефон появився в сороки,
Завдає всім базіка мороки:
І сові, і вороні, і лису,
І бобру, що живе біля лісу.
Про останні тріскоче новини
І по три, й по чотири години.
А учора що клята вчинила?
До ведмедя в барліг подзвонила.
Пробудився ведмідь, а надворі
Ще сніжинки блищать, наче зорі.
І ревів клишоногий, і плакав —
Півзими недоспав, бідолаха.
Тож над лісом, над гаєм і бором
Звірі й птахи вигукують хором:
— Доки жах цей терпіти нам, доки?
Відключіть телефон у сороки!
(Петро Сорока)
ХАТКА
Равлик-син прийшов до татка
— Затісна у мене хатка,
Якщо виросту ще трішки,
То не влізуть в неї ріжки.
Глянув батько на хатинку:
— Не журися, любий синку,
Бо не тільки ти ростеш,
Підростає хатка теж.
(Петро Сорока)
БІЛЯ ХАТИ
Уранці біля хати
Малесенькі сліди —
Зайчаточко вухате
Приходило сюди.
Стояло біля хати,
Ступило на поріг,
Хотіло нам сказати,
Що випав перший сніг
(Леонід Куліш-Зіньків)
ПРО РАКИ
Максим раків накупив велику валізу,
Тії раки ще живі, із валізи лізуть.
Запихав він раків тих голими руками
І один великий рак Максима поранив.
Учепився він за пальця, ще й добре узявся,
Біг від раків той Максим, а народ сміявся.
(Соня Буре)
ЩО БУВАЄ, КОЛИ ЛОВИШ ГАВ
Прилетіла якось в двір чорнющая галка,
Ходить галка по тинові, як тая нахалка.
Я ту галку виганяв до самої ночі!
Не помітив, тай в калюжу серед двору вскочив
Я б в болото те не впав
Аби не ловив так гав!
(Соня Буре)
ЦІКАВИЙ
За дверима аж горять
В Толі оченята:
Дуже хочеться узнать,
Що там каже тато?
До дверей він притуливсь,
Нашорошив вуха.
У щілину всунув ніс
І тихенько слуха.
Та швидка рука чиясь
Двері причинила
І цікавому якраз
Носа прищемила!
(Грицько Бойко)
КОНСУЛЬТАНТ
Весною біля школи
Усім знайшлося діло:
Гуртом ямки копали
І деревця садили.
Один Мишко тинявся
І потирав долоні,—
Він був за консультанта
У нашому загоні.
До кожного підходив,
Повчав нас без упину:
— На дно насипте гною,
А зверху — вогку глину!
Та корінь засипайте
Мерщій, Катюшо й Людо,—
Бо яблунька засохне
І яблук тут не буде.
— Авжеж не буде яблук,—
Промовила Катюша,—
Бо це, як хочеш знати,
Не яблунька, а груша!
(Грицько Бойко)
НЕ ЗНАЛА
Пита бабуся у онуки:
— Чи ти помила добре руки?
— Аякже,— Милочка в одвіт,—
Помила з милом, так як слід.
— А де? — бабуся знов питає.—
Води ж у хаті в нас немає.
— Немає? — здивувалась Мила.—
А я не знала і… помила.
(Грицько Бойко)
ДОГАДЛИВА СОНЯ
Почепивши окуляри,
Почитать дідусь приліг,
Та одначе незабаром
Сон старого підстеріг.
Поруч бавилася Соня,
І матуся їй кива:
— Ти б зняла із нього, доню,
Окуляри, щоб спросоння
Не розбив він їх, бува.—
Розвело дівча руками,
В оченятах блиснув сміх:
— Знять? А як же сни він, мамо,
Буде бачити без них?!
(Євген Бандуренко)