Тексты для изучения украинского языка

ТЕКСТЫ ДЛЯ ЧТЕНИЯ

Ну що б, здавалося, слова.

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Потрібно виховувати в собі смак до хорошої мови, як виховують смак до гравюр, хорошої музики (А.

Не завадило б згадати, що у всі часи багатство мови і ораторське мистецтво йшли поряд. У суспільстві, в якому зневажається істинне красномовство, панує риторика, ханжество слова і банальна базіканина (А. Чехов).

Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику, прекрасні пісні, повні чаруючої мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко (А. Чехов).

У Кизилкумах з давніх-давен і понині росте верблюжа колючка. А є ще перекотиполе. Так ось, корені колючки, простягнуті до води, досягають метрів сорока. Коли піднімаються бурі і гонять хмари піску, безкореневе перекотиполе мчиться під вітром, котиться по степу туди-сюди, а верблюжа колючка, ніби й нічого не сталося, завжди на звичному місці. Така сила кореня. І людині з юних літ погано, якщо в неї нема коренів. У кожної людини обов’язково повинні бути, крім батьків, чотири корені, як чотири матері: рідна земля, рідна історія, рідна культура, рідна мова. Коли любиш свій корінь, цінуєш його, — тоді розумієш біль і любов всіх і всього, проймаєшся таким же почуттям і до іншої культури, до іншої історії (М. Шаханов).

Якщо кожного громадянина нашої країни ми вважаємо людиною державною, то й мова кожного народу мусить охоронятися державою, захищатися від занепаду й зникнення (В. Яворівський).

Людина без національного заземлення — перекотиполе або й пил на вітрах історії. Лише людина, котра несе в собі історичний досвід народу, його духовну культуру, його мо-ральність і мову, але яка пам’ятає про те, що народ завше інтернаціональний, — тільки така людина здатна бути Особистістю (В.

Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов’янськими мовами, з великими музичними можливостями. Ніде дерево народної поезії не дало стільки смачних плодів, ніде дух народної поезії не відбився настільки виразно й сонячно,як він відбився на піснях українських (Ф. Боденштедт).

Стиль, з його особливим забарвленням слів, інтонацією, навіть епітетами, — це дзеркало часу.

Слова мають своє серце, своє дихання. Серце слова починає битися в унісон з часом лише при точному сполученні з іншими словами (Ю. Бондарев).

Мово рідна, слово рідне,

Той у грудях не серденько,

Мова — це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її (О. Гончар).

У вигляді мови природою дано людині великий скарб. Не тільки користуватися ним, рідним словом, але й натхненно ростити, оберігати його коріння й леліяти його цвіт — ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики й чару, життєвої правдивості й поетичності (О. Гончар).

Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики й квіткових пахощів — скількома епітетами супроводяться визначення української мови! І, зрештою, всі ці епітети слушні (О. Гончар).

Чому в людини двоє очей, двоє вух, а язик тільки один? Річ у тому, що, перш ніж язик випустить у світ зі свого кінчика яке-небудь слово, двоє очей повинні побачити, а двоє вух повинні почути (Р. Гамзатов).

Хто не любить своєї рідної мови, солодких, святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім’я людини (Й. Гердер).

Споконвіку було незаперечною істиною: цуратися рідної мови, а отже, і рідного народу — підло. Це зрада, яка не виправдовується нічим, не прощається ніколи. (М. Косів).

Кожна національна мова дає свою, абсолютно неповторну,мовну картину світу. Тут ми підходимо до думки, що поняття рідної мови є, власне, невіддільним від поняття рідної землі. Скільки б ви не оспівували й не опоетизовували, скажімо, Волгу чи Уральські гори, живучи на берегах Дніпра чи при верховинах Карпат, не досягнете ефекту рідності.

Мова — це великий дар природи, розвинутий і вдосконалений за тисячоліття з того часу, як людина стала людиною. У кожного народу своя мова. Це великий скарб, який треба шанувати, берегти і розумно збагачувати, не завдаючи йому ніякої шкоди (К. Крапива).

Українська музика та поезія є найрозкішніша з усіх гілок світової народної творчості. Мінорна за змістом, смутна навіть у своєму веселому пориві, українська пісня ставиться всіма знавцями на перше місце в музиці всіх народів. Українські думи, що через століття передавалися Гомерами України — кобзарями, світять своїми барвами, почуваннями, лицарством у любові і ворожнечі, розмахом козацької одваги та філософською вдумливістю (А. Луначарський).

Наша мова — це найважливіша частина нашої спільної поведінки в житті. 1 по тому, як людина говорить, ми відразу й легко можемо судити про те, з ким маємо справу: ми можемо визначити ступінь інтелігентності людини, ступінь її психологічної урівноваженості, ступінь її можливої закомплексованості.

Учитися гарної, спокійної, інтелігентної мови треба довго й уважно — прислухаючись, запам’ятовуючи, помічаючи, читаючи й вивчаючи. Наша мова — найважливіша частина не лише нашої поведінки, а й нашої особистості, нашої душі, розуму, нашої здатності не піддаватися впливам середовища, якщо воно затягує (Д. Лихачов).

Кожна людина мусить писати так само добре, як і говорити. Мова, писемна чи усна, характеризує її більше, ніж навіть її зовнішність або вміння поводитись. У мові відбивається інтелігентність людини, її вміння точно і правильно мислити, її повага до інших, її охайність у широкому розумінні цього слова (Д. Лихачов).

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, бо вона не що інше, як жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування (П.

Мова — універсальна, але користування нею вкрай індивідуальне. Це своєрідний енергопровід: від одного до іншого, від одного до багатьох (П. Мовчан).

Гноблення однієї мови іншою — це кричуще порушення світоладу. Мовна дискримінація зумовлює і соціальну, і моральну дискримінацію (П. Мовчан).

Там, де порушується закон рівності мов, там негайно деформується етичний порядок, там деформується мова-пере- можниця (П. Мовчан).

Повітря на всіх одне, але не всюди воно однакове, і в кожного свій подих, свій об’єм легеневий. І мова на кожен народ одна, яка всіх урівнює, яка не знає і не визнає жодної соціальної диференціації, жодного ідеологічного поділу. Проте в кожного сущого на землі свій голос, свій тембр, своє інтонаційне забарвлення (П. Мовчан).

Людина, яка втратила свою мову, — неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови. В неї зовсім відмінніша рефлексія, і користується вона, за визначенням І.Франка, «верхньою» свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притлумлена (П. Мовчан).

Раб і є раб. Ось чого він безсловесний? Відповідь однозначна. Бо — раб. Себто будь-яке поневолення спричиняється до рабства духовного. Чи рабові потрібна культура? Якщо і потрібна, то культура рабства. Рабська культура твориться рабською мовою, мовою загальною, безнаціональною. (П. Мовчан).

Тим, хто забуває рідну мову, нехтує нею, — слід нагадати, що у всі часи кусати груди матері, яка тебе вигодувала, вважалося патологією (Б. Олійник).

Оскільки мова як станова ознака самого поняття нації є своєрідною перфокартою, в якій закодовано пам’ять усіх поколінь, історію народу, його родовідну анкету, неминущі духовні вартості, закони прапредків, біоритми національного інстинкту, психофізичну структуру національного типу, то, зрозуміло, що втрата мови, з волі чи з неволі, веде до зникнення самої нації (Б. Олійник).

Мова народу, народності чи їх діаспори — то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження.

Рідна мова — це музика й малювання душі людської (Д.

Тільки той народ може вважати себе здоровим, тільки той народ може впевнено дивитися в свою будущину, всі сфери діяльності якого перейняті його мовою і культурою (Д. Павличко).

Людина, байдужа до рідної мови, — дикун. Вона шкідлива уже тому, що байдужість до мови пояснюється її цілковитою байдужістю до минувшини, теперішності й майбутності народу (К. Паустовський).

Крім любові до своїх братів, ще потрібно дещо, що єднає людей в один народ, — це рідна мова. Вона, наче цемент, зв’язує людей. Вона дає їм найкращий спосіб розуміти один одного, однією думкою жити, однієї долі шукати (А. Пашкевич (Цьотка).

Мова — наша зброя, якою ми служимо народові, що нас породив, вигодував і виховав. Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за багатство мови. (М. Рильський).

«Мова є сповіддю народу». Це не тільки правильно, — це глибоко. 1 дорожити своєю сповіддю ми не лише маємо право, але й зобов’язані (М. Рильський).

Мова — могутнє знаряддя і шкільного навчання, і наукової та публіцистичної думки, і ораторського мистецтва, і поетичної творчості, і ділового листування, і дипломатичних переговорів. Не тільки поет, прозаїк чи драматург, але й фізик чи математик доконче повинні мати до своїх послуг багатий, гнучкий, точний і виразний мовний апарат (М. Рильський).

Слово — зброя. Як усяку зброю, його треба чистити й доглядати (М. Рильський).

. Велична мова. Я з великою насолодою слухаю це хороше звучання цієї чарівної мови. Ах, чудо, чудо ця мова (І. Рєпін — до Д. Яворницького).

Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, — це людина без роду й племені (В. Сухомлинський).

Без поваги, без любові до рідного слова не може бути ні всебічної людської вихованості, ні духовної культури (В.

Ніякі бесіди, ніяке тлумачення не розкривають тієї емоційної наснаги слова, яку несе в собі мелодія пісні. Якщо ви хочете, щоб рідне слово назавжди ввійшло в духовне життя дитини, стало її багатством, не забувайте про рідну пісню (В. Сухомлинський).

Слово — це очі, що бачать красу; тільки пізнавши слово, тільки тоді, коли слово ввійшло в душу й стало її багатством, дитина здатна дорожити ним (В. Сухомлинський).

Століттями мова народу була тією повноводою рікою, яку ми називаємо поезією. Поетична грань жила в слові, і слово було немислиме без неї, як немислима ріка без води, повноводість — без глибини (В. Сухомлинський).

Викладання мови — це майстерність творення людської душі, бо воно є найніжнішим, найтоншим діткненням до серця дитини (В. Сухомлинський).

У слові народ втілив красу і багатство навколишнього світу, свої думки, почуття, переживання, любов і ласку, ніжність і великодушність, гнів і ненависть. Зробити рідне слово надбанням духовного світу дитини — це значить разом із звучанням рідного слова влити в молоду душу відчуття краси і емоцій, які вклав народ у слово, творячи і відшліфовуючи його протягом століть (В. Сухомлинський).

Кожне слово рідної мови має своє обличчя; як у квітки, у нього неповторний аромат і відтінок барви, а цих відтінків кожна мова має тисячі (В. Сухомлинський).

Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясності слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і в вигляді необроб- леному може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю й багатством синтаксичним, мова поетична, музична, мальовнича (І. Срезневський про українську мову).

Коли я одержав переклад Лоенгріна на українську мову і тоді ж, сівши за рояль, проспівав знамените звернення до лебедя, я мимоволі закричав: та це ж бо звучить зовсім по італійському: гарно, звучно, благородно і поетично (Л. Собінов).

Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту і таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько. (Л. Толстой).

Щасливі ви, що народилися серед народу з такою багатою душею, народу, що вміє так відчувати свої радощі й чудово виливати свої думки, свої мрії, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого боятись за своє майбутнє. Його час не за горами. Вірите чи ні, що ні одного народу простих пісень я не люблю так, як вашого. Під їхню музику я душею відпочиваю. Стільки в них краси і грації, стільки дужого, молодого почуття і сили (Л. Толстой).

Мова — знаряддя мислення. Поводитися з мовою як-небудь — значить і мислити як-небудь: неточно, приблизно, неправильно (О. Толстой).

Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати 182 в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків (К. Ушинський).

Відберіть у народу все — і він усе може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи: вимерла мова в устах народу — вимер і народ. (К. Ушинський).

Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не задумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я виберу ту, яка дає мені можливість кому- нікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінитися з ким іншим своєю шкірою». І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна (І. Франко).

. На велелюдному майдані посеред Європи протягом століть так само, як шедеври народного зодчества, розпинали прилюдно нашу мову: забороняли її, насміхалися з неї, одягали на неї терновий вінець, зраджували її свої і байдужими були до неї чужі, а вона, мова наша, незнищима й вічна, щоразу поставала з попелу, з руїн, аби заявити про себе світові: я жива, я мова народу, що вгору йде (Р. Федорів).

Слово, як і злак хлібний, виростає з тієї землі, на якій живеш і в яку ляжеш (І. Федоров, першодрукар).

Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців (Б. Хар- чук).

Вона з колискової молодої матері над первістком. Вона вся з тучі й грому, як з води й роси, — така українська мова. Ніжна й тендітна, а міцніша броньованої броні, бо єднає дух і тіло, бо в її основі — непорочність, цнота, чис-тота (Б. Харчук).

Вона (українська мова. — Авт.) дуже ніжна й сповнена пестливих виразів та надзвичайно витончених зворотів (П. Шевальє).

Народ, що усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає й відрікається, здійснює над собою самовбивство (П. Шафарик).

Ні мертва мова, ні мертва цивілізація ніколи не можуть схвилювати світ (Б. Шоу).

Шевченко мав сильних попередників в українській літературі, але, незважаючи на це, він став її справжнім основоположником. Справа не тільки в тому, що в поезії Шевченка заграла всіма тонами звучна і ніжна українська мова. Справа не тільки в тому, що Шевченко ствердив і виховав національну гідність українського народу. Справа не тільки в тому, що Шевченко нагадує своїм універсальним талантом (він був живописцем, драматургом, прозаїком, гравером, філософом, критиком і передовсім — геніальним поетом) таких людей, як Леонардо да Вінчі. Справа насамперед в тому, що завдяки Шевченкові українською мовою були написані твори, які мають як з естетичного, так і з ідейного боку світове значення. Тут неможливо не згадати слів Франка, які найточніше визначають суть Шевченка — мислителя і творця: «Він є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу. »

Ставши класиком України, Шевченко став «класиком для всіх народів» (Луї Арагон). Шевченко зробив для української літератури те, що Пушкін для російської, Ґете для німецької, Шекспір для англійської. Ні, більше. Він підніс українське письменство до рівня загальнолюдських ідеалів і тому як представник нації, що не мала своєї державності, став символом не тільки художнього, але й політичного її суверенітету. Шевченко — одне з найбільших прав України на міжнародну повагу. В цьому праві немає жодного образливого слова для інших націй. Воно все, від початку до кінця, написане любов’ю до всіх народів, до всіх людей на Землі. (Д. Павличко).

СПОГАД ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Тарас Шевченко народився серед степів дніпровських і там з молоком матері всмоктав любов до батьківщини, її легенди, її поетичні пісні. Сумна пісня звучала в убогій хаті; гойдалася вбога колиска; мати уривала спів. і гарячі, щирі сльози капали на його обличчя; мати брала на руки, сповитого в лахміття, і пленталася із ним на панщину в спеку і негоду.

Підростаючи, він слухав уже козацькі пісні й розповіді старого діда, — сучасника, а може, й сподвижника гайдамаків, і зринали перед його очима криваві сцени, сповнені жаху й відваги.

Усе гартувало цю душу. Життя його, від народження, було сповнене то горем, то драмою, то поезією. Життєві знегоди були для нього не розповіддю, а дійсністю; злидні й лиха доля переслідували і його, і все, що було йому близьке. Поетичне і дійсне життя народу, зливаючись в одне, відбивалося в його душі.

Ясна і чесна душа поета викликала до себе цілковите співчуття; але він був жорстоко позбавлений любові і дружби. Відірваний від батьківщини і рідних, закинутий далеко від друзів, він самотньо мучився в глушині безвідрадної пустелі, не маючи духу озирнутися на свою жахливу долю. Так минуло десять довгих, нескінченних років; десять років життя поета. Ці десять років ще за життя були могилою, з усією розкладаючою силою своєю.

Шевченко ніколи не говорив про свої поневіряння. Інколи,розповідаючи якийсь смішний епізод із свого тогочасного життя, він викликав жалість; обличчя його затьмарювалося від огидних спогадів, які ображали людину й ставили її, в хвилини падіння, нижче від тварини.

Гробова сирість, темрява і духота могили в тих роках його мучеництва.

Не вистачає мужності читати його щоденник. Нічого стра-хітливішого, глухішого, безвідраднішого уявити собі не можна. Яке треба мати добре, чисте серце, щоб не занепасти й витримати до кінця! Муки його, своєю тривалістю, були жахливіші й обурливіші за всі муки, яких зазнавали герої України. Протягом десяти років його вбивали, душили; він захлинався в багні.

. Болить у грудях, щемить серце, коли читаєш слова, закипілі кров’ю, і я припиняв читання тих безвідрадних сторінок. Рядки щоденника викликають стогін, зітхання;

потрібні перерва, відпочинок серцю; спирає у горлі дух. 1 це ще найрадісніші дні Шевченкового заслання, коли надія визволення від тортур уже осяяла казармену могилу. А що було до того, коли тепер сторінка за сторінкою, рядок за рядком — тільки глухий стогін, безпросвітне горе, що йде від самого серця. Ніде й тіні найменшої радості. все та сама могила. слово за словом — тільки терзання; немає повітря, самі безжалісні муки.

Обурливе, сумне, безрадісне було життя Шевченка на засланні. Звільнення радувало його, але як тяжко воно діставалося йому. Які тужні місяці минали день за днем, година за годиною, поки прийшов офіційний папір про його помилування. Втративши сон, він ходив довкола укріплення; він метався, карався і страждав — його мучило нетерпіння. Куди подітися від навколишнього смороду, пошлості, мерзенності й бездушності. Листи друга ятрили його нетерпінням; він складав у торбину сухарі, готувався в дорогу, а його, вже помилуваного, все ще ганяли то на роботу, то на стройову службу чи на огляд до завзятого батальйонного командира. Він плакав, слухаючи пісню безталанного земляка — товариша по службі, сидів з досвіта до півдня на скелі, виглядаючи на обрії пароплава з поштою. Та, на жаль. нічого не було! — вбитий, знеможений, падав він під улюбленою вербою, — але й сон його не заспокоював. Йому ввижалося — то батьківщина, то друзі, він прокидався. на ньому була солдатська шинель, перед ним — казарма. Не раз уві сні його душив кошмар — снилися огляди, розпусні офіцери, заслані в солдати душогуби. Слід дикого киргиза на піску, цвірінькання горобців і щебет ластівок та мідний друг-чайник відволікали від нестерпної туги, приносили полегшення в тій піщаній пустелі.

Самотність була для нього найбільшою відрадою і милістю, дозволеною йому тільки в останній місяць; він почував себе щасливішим, коли не бачив огидних брутальних людей.

«Невсипуще горе» не змінило його; він зостався чистий серцем, він був людиною — у повному розумінні цього слова. Поет, громадянин, живописець, гравер, співак — він скрізь ішов чесно та розумно.

Ці таланти поєдналися в ньому так само на відраду і спокій у тяжкому житті, як і на гірке усвідомлення свого безрадіс-ного існування. У декого можна полічити в житті лихі дні, у нього — щасливі дні.

Для Шевченка настали світлі хвилини, коли після десятирічної розлуки він побачився з друзями, з рідними, з бать-ківщиною. Ніжна, щира душа його була вдячна кожному, хто любив його. Вдячність за співчуття ніколи не залишала його. Коли хто звинувачував його в невдячності, він був глибоко засмучений цим наклепом.

Випущений на волю, Шевченко втратив терпіння; не чекаючи пароплава, у найманому човні переправився через Каспійське море й не склепив очей до Астрахані, де відпочив у якійсь хижці. Звідси він вирушив пароплавом по Волзі — його заспокоїв дружній, людяний прийом, від якого він давно відвикнув. У своєму щоденнику Шевченко писав: «Все так дружески просты, так внимательны, что я от избытка восторга не знаю, что с собою делать, я, разумеется, только бегаю взад и вперед по палубе, как школьник, вырвавшийся из школы.

Теперь только я сознаю отвратительное влияние десяти лет, и такой быстрый и неожиданный контраст мне не дает еще войти в себя. Простое человеческое обращение со мной теперь мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным».

Душа його була стривожена: знайомі мотиви, найменший вияв почуття глибоко зворушували його. Три ночі на пароплаві вільновідпущений буфетник грав на поганій скрипці, і Шевченко заслуховувався його тужливих, пронизливих звуків і писав: «Три ночи этот вольноотпущенный чудотворец безвозмездно возносит мою душу к творцу вечной красоты пленительными звуками своей скрипицы. Из этого инструмента он извлекает волшебные звуки, в особенности в мазурках Шопена. Я не наслушаюсь этих общеславянских, сердечно, глубоко унылых песен. Благодарю тебя, крепостной Паганини. Благодарю тебя, мой спутник, мой благородный. Из твоей бедной скрипки вылетают стоны поруганной крепостной души и изливаются в один потерянный, мрачный, глубокий стон миллионов крепостных душ. Скоро ли долетят эти пронзительные вопли до твоего уха, наш праведный, неумолимый Боже!».

. Не пощастило Тарасові дочекатися того радісного дня, коли кайдани рабства розпалися, коли усі ті мільйони зітхнули вільніше.

Не тільки малороси, а й великороси, поляки та інші слов’яни оплакували Шевченка. Оцінка частково зроблена, але повна, всебічна оцінка великого поета-художника — справа майбутнього і потребує серйозної і довгої праці.

. Шевченко був живою піснею. живою журбою і плачем. Він босоніж пройшов по колючих тернах; увесь гніт епохи впав на його голову і в ньому виявився; не мав спокою цей вдовиний син. Усе життя його було важким ланцюгом, ганебним ярмом: не ударом обуха роздавили його, а тупою дерев’яною пилою щогодини точили його. Але й тоді він підносився духом, будив, підтримував і зміцнював у кожному — то піснею, то словом, то власним життям — правду і безмежну любов до сіроми.

Вийшовши з простого народу, він не одвертався від злиднів і сірячини — ні, навпаки, — він і нас повертав обличчям до народу і змусив полюбити його й співчувати його журбі. Своїм прикладом він показував нам чистоту слова, чистоту думки й чистоту життя; зміцнював у нас твердість духу і віру в непохитність вічної правди.

. Як художник (у прямому розумінні) він заслужив собі добре й чесне ім’я. І на цьому шляху він був одним із перших, хто звернувся до народних мотивів. Я нагадаю його давню працю «Живописная Украина», — згодом безліч інших малюнків і особливо — «Блудний син». У народному мистецтві ніхто не показав себе так серйозно. Тим часом як інші художники шукали ідилічних сюжетів, малювали затишні куточки, весілля, ярмарок та інше, його дух хвилювався, страждав і виливався гіркими сльозами; і в ньому виявилося неспокійне обурення, скроплене жовчю.

Дехто докоряє Шевченкові, що він одноманітний як поет. Цей докір несправедливий і легковажний. Його поезія — це ж відгомін життя і скорботи народу, такий же одноманітний, яким одноманітним було його сумне життя. Він був надто близький до цієї знедоленої голоти. Горе й стогін народу завжди одзивалися в ньому. Душа його, покраяна, зім’ята залізною рукою, знайшла собі одне співзвуччя, одну подібність — народ. Чи міг він, дивлячись на землю, де «правдою торгують, де людей запрягають в тяжкі ярма, орють лихо, лихом засівають», де він «мов окаянний день і ніч плакав на розпуттях велелюдних, невидимий і незнаємий», — чи міг він співати про щось інше? Слова його завмирали на вустах — виривалися лише ридання.

. Я не бачу щасливого:

Все плаче, все гине.

І рад би я сховатися,

Скрізь неправда; де не гляну.

Скрізь Господа лають.

Серце в’яне, засихає,

І втомивсь я,одинокий,

Отаке-то! Не здивуйте,

Хмара сонце заступила —

Життя Шевченка, від початку й до кінця, — це сумна, високохудожня пісня. Вирваний із народу, він являє собою найпоетичніший його відгомін.

Добрий до наївності, простодушний, люблячий, він був водночас твердий, сильний духом — як ідеал його народу. Навіть передсмертні муки не вирвали з його грудей жодного стогону. 1 тоді, коли він тамував у собі нестерпний фізичний і моральний біль, у нього вистачило самовладання, щоб з усмішкою вимовити «спасибі» тим, хто згадав про нього на батьківщині, надіслав йому телеграму з побажанням як-найшвидшого видужання.

Життя своє Шевченко до кінця віддав народові, до смерті стояв у нього на сторожі. Він прагнув визволити народ від безглуздого тупоумства, боровся проти примусової, навмисно спотвореної освіти, яка загрожувала його народові, і віддавав йому свою трудову копійку. Він був силою, що сплавила нас із народом.

Я не маю сумніву, що недалекий той час, коли в якому- небудь з українських міст поставлять пам’ятник Шевченкові, цьому поетові-страднику й людині, яка не мала «зерна неправди за собою». Хотілося б мені, щоб поета було зображено в народній сорочці й шароварах; шапка й кобеняк лежать поруч, а в руках його бандура, і нехай вона буде зроблена так, щоб від подуву повітря струни бриніли. (Л. Жемчужников ).

Відомо, що мова кожного народу — явище давнє, її коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим вит-вором багатьох поколінь. Кожне витворене й прийняте для вживання слово — це своєрідний символ сформованої ідеї, мета якої проникнути у світ природи і в людську сутність, у світ людського духу. Вироблення граматичних законів, творення нової лексики — справа тисячоліть.

У великому творчому процесі народжується мова людини, а з нею народжується й найприродніше єднання — народ. Мова стає тією субстанцією, що породжує народ, націю: створилася мова — виникає, починає діяти народ. То ж не дивно, коли наступає загроза зникнення мови, — надходить і загроза смерті народу, носія мови.

Дехто ладен зарахувати мову тільки до засобів комунікації, інструменту порозуміння між людьми, спілкування між народами. Насправді це не так. У мові закодовує нація всю свою історію, свій всебічний багатовіковий досвід, здобутки культури, світоглядні ідеї, свою самобутність. У ній вся розгадана й нерозгадана природа нації, її духу, прагнень, ідей. З нею і тільки через неї розвивається культура. І в цілому світі, в кожному випадку це явище неповторне, у всіх відношеннях самобутнє, однакове за своєю природою з іншими і відмінне в своїй окреміш- ності. Тому як ніхто не має права відбирати життя в людини, так ніхто не має права відбирати мову. Коли ж народ сам, добровільно чи під примусом, стає на шлях зречення рідної мови, — він стає на шлях самогубства.

Давня істина: культура може розвиватися тільки рідною мовою. Давність культури визначається давністю мови. Коріння української мови сягають у сиву давнину, хоча дехто намагається встановити дату її народження як дату народження людини, і від неї вести її велику біографію. У наших шкільних підручниках, довідниках можна прочитати майже офіційну тезу, що у XIV столітті сформувалися три народи (російський, український та білоруський), а відповідно до цього й три мови. За століття народилося аж три народи й три мови? Чи не надто щедрий урожай!

У цих же підручниках читаємо положення, що цілком суперечать оцій сумнівній тезі. Розглядаючи фольклор, говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, гаївки, купальські пісні), та навіть казки й загадки — виникли ще в дохристиянські часи, тобто ще до виникнення Київської Русі. Та прочитаймо збірки обрядової поезії, і ми переконаємося, що вона створена чистісінько українською мовою, а не «староруською», спільною для трьох братніх народів. Хто ж і коли їх переклав (та ще так майстерно) на сучасну українську мову? Та чи й було таке! Дійшла вона до нас з тисячолітніх віддалей такою, як була створена нашими пращурами, отже, ще за «язичеських» часів наш народ користувався такою мовою, як ми користуємося зараз.

Нагадаємо ще такий факт. Більше як 1000 років тому українське Закарпаття було силою відірване від Київської Русі. Перебувало тисячоліття як у консервній банці, не піддавалося асиміляції. І ось у XX столітті повернулося в своє природне лоно. І що ж? Мова лишилася майже така, як і під Києвом чи Полтавою, збереглися й звичаї. То якою ж мовою говорили закарпатці, коли їх тисячу років тому приєднали до чужої держави, до народу з іншими звичаями й побутом? «Староруською» чи українською?

«Слово о полку Ігоревім» написане книжною мовою часів Київської Русі, та коли читаємо в ньому цитати пісень («Чорна земля під копити костьми била посіяна, а кров’ю полья- на») — чуємо: тодішні кияни співали пісні такою ж мовою, як і ми.

Навіть у «Літописах», як тільки автор намагається передати діалог, пряму мову, — він переходить на мову, що нічим не відрізняється від сучасної. Коли хозари поставили вимогу зібрати їм данину, то виникло питання: де ж її зібрати? Відповідь висловлена так: «В лісі на горах, над рікою Дніпрьскою». То якою мовою розмовляли тоді в Києві?

Отож, українська мова не створилася ні в XIV, ні в XV, ні в XVII століттях, вона була створена протягом багатьох попередніх віків, а пізніше тільки удосконалювалась.

А тим часом українську мову за часів середньовіччя у Європі вважали однією з досконаліших і поширеніших у Східній Європі, хоча називали її то «рутенська», то «руська»,то «русинська». Ці терміни в ті часи стосувалися тільки до народу, що жив на Придніпров’ї: навколо Києва, Переяслава та інших міст цього краю. До північних слов’янських племен вони не застосовувалися.

Термін «Україна», як назва придніпровських, «прикиїв- ських» земель, уперше писемно зафіксований в «Літописі руськім» під 1187 роком. (Коли помер князь — «за ним же Україна багато потужила»). Однак протягом тривалого часу в Європі українців називали ще за традицією то «руськими», то «русинами», то «русолянами», а відповідно до цього називали й мову (за доби середньовіччя найчастіше «рутенсь- кою»). Цей термін вживали ще й у XX столітті, навіть виходив аж до 1917 року у Відні журнал «Рутеніше ревю» («Український огляд»).

Отож, коли в іноземних джерелах згадують різні мови і серед них «руську» або «рутенську», це значить — українську.

Нагадаємо кілька фактів. Арабський письменник і купець Ібн-Хаукаль у своєму творі «Книга шляхів і держав» (X ст.), написаному після 30-річних мандрувань по світах, описує життя русів і їх мову та мову їх сусідів: «Мова булгар подібна до мови хазар і буртасів». Мова русів уже тоді була відомою серед інших народів, а проповідник Костянтин (Кирило) засвідчив, що він бачив і читав у Корсуні (Херсонес у Криму) дві книги — Євангеліє і Псалтир, і тут же зустрів чоловіка, який цією мовою «бесідував» і навчив його читати рукописні книги (пізніше затрачені) русичів і розмовляти з людиною, яку дослідники вважають киянином.

Монгольська навала на Київську Русь у XIII столітті завдала великого удару й мові населення цього краю. Державна катастрофа знищила нормальні, уже усталені умови роз-витку і поширення мови, про що говорять дослідники культури нашого народу та історики слов’янських мов. Відомий англійський учений, професор Кембріджського університету В. Морфілл у лекціях про українську літературу (70-і роки XIX ст.) говорив про високий рівень культури Київської Русі, а про українську мову того часу сказав: «Коли б татари не сплюндрували Україну й Київ, українська мова, без сумніву, стала б загальнонаціональною». Але й після татарської навали вона не занепала, хоча відроджуватися довелося доволі тяжко.

Давню й дуже важливу згадку про рутенську (українську) мову маємо в італійського ученого XV ст., засновника Римської академії Помпонія Лета. Він подорожував по Україні, написав «Скіфські подорожі» (1479—1480), побував на дніпровських порогах, які справили на нього велике враження; жив серед українського населення, вивчав його мову й побут. Говорячи про східноєвропейські землі, які в ті часи дехто на заході ще називав то Скіфією, то Сарматією, Помпоній Лета зробив дуже цінне спостереження: «Тут говорять на семи мовах, з яких найпоширеніша скіфська, що її називають рутенською, а найменша — литовська». Повернувшись додому, він навчав своїх дочок слов’янських мов, а оскільки довгий час пробув на Україні, то, напевно, навчав і української як «найрозповсюд- женішої». Нас у цьому описові італійського ученого в даному випадку найбільше цікавить, що у XV столітті українська мова належала до найбільш поширених (очевидно, зіставлялася з польською, чеською, словацькою, угорсь-кою та іншими). Литовську мову Помпоній Лета назвав найменшою, а тим часом у XIV—XVI століттях Велике Литовськекнязівство значно зміцніло за рахунок прилучення українських та білоруських земель. Українського населення в князівстві проживало в десять разів більше, ніж литовського;культура українська переважала: більшість населення у князівстві розмовляла українською мовою; довелося й у канцеляріях вводити українську мову. І коли був складений (1529, оновлено — 1566, 1588 рр.) «Литовський статут», своєрідний збірник законів, за яким управлялося князівство, то він був написаний українською мовою з деякими домішками білоруської. Та найважливіше, що у цій своєрідній конституції було узаконено «державний статус» української мови: на території України — в судах, державних, приватних канцеляріях, — усюди все мало вестися тільки українською мовою, а не іншою. Це значно піднесло авторитет української мови в Європі. Згадаймо, що українською літературною мовою користувалися тоді й у сусідній Румунії.

Дочка міланського герцога Іоанна Галеацци Сфорци, ставши дружиною польського короля Сигізмунда I, коли її син владарював над Литовським князівством, вивчила українську мову, — збереглися листи сина до неї, написані українською мовою. Користувалися українською мовою тоді й інші польські та литовські вельможі.

Коли після Люблінської унії 1569 року значна частина українських земель перейшла під владу Польщі — король відразу заходився полонізувати новоприєднані землі. До Києва й інших міст і місцевостей пішли листи польською мовою. Тоді у Києві 1571 року зібрався сеймик української шляхти, склав спеціальне мовне звернення до короля, у якому говорилося: «Просимо, аби листи сеймові, універсали. кождая справа до землі Київської одно українськими літерами і язиком були писані. Польської мови не розуміємо».Король змушений був створити у Варшаві спеціальне бюро українських писарів, які все, що посилалося на Україну, перекладали на мову народу, до якого адресувалися універсали й розпорядження.

Користувалися в ті часи українською мовою і дипломати,про що маємо свідчення німецького посла Доннермарка та згадуваного француза П’єра де ля Валла.

Авторитет української мови зміцнювався ще й тим, що на Січ, славну «козацьку християнську республіку», приймали кожного воїна з умовою, що він визнає й приймає християнську православну віру та українську мову.

Увазі до української мови з боку європейських країн за доби середньовіччя сприяло ще й те, що через Україну пролягали шляхи до Азії й Ближнього Сходу, ними їхали купці, посли, мандрівники, релігійні місіонери. Отже, повинні були знати мову, аби спілкуватися з населенням землі, через яку доводилося їхати цілими великими валками. У Парижі XV-XVI століть готують перекладачів, які супроводжували подорожніх через слов’янські, зокрема українські землі, входили в контакти з місцевими мешканцями. Один з перших таких знавців східноєвропейських мов був француз Гільйом Постель, який хвалився, що проведе будь-яких подорожніх через ці землі без місцевого перекладача. Отже, Гільйома Постеля можна назвати одним з давніх французьких знавців української мови. Але він був, звичайно, не один. Збереглися і дійшли до нас описи української мови вчених і мандрівників XV-XVII століть: італійця П. де ля Валла, французького ученого Блез де Віженера, Яна Благослава, посла Гільденбранта та ін. У деяких із них маємо цікаві і важливі для науки спостереження. Так, французький вчений Блез де Віженер видав у Парижі 1573 року книжку про Польщу й Україну, в якій стверджує, що хоч українські землі й розпорошені, підпорядковані різним сусіднім державам, однак Придніпров’я, Волинь, Галичина, Поділля й інші землі — це все один край, тут живе один народ, а «побут, звичаї, мова у них майже однакові від Червоної Русі (Галичини) до Дніпра й до Литви».

У 1670—1672 роках на території Польщі й України проживав італійський учений У. Вердуум. Він зробив описи земель і народу українського з його побутом, звичаями та своєрідністю культури. Українську мову він охарактеризував як ніжну, мелодійну, а народ — здібним до засвоєння чужих мов. У Львові він ходив вулицями, спілкувався з населенням, бував на базарах, вів розмови з людьми різного соціального стану. Свої враження і спостереження він записав до щоденника. Є в ньому й характеристика мови: «Найбільш ласкавих слів і приємних обходжень зустрічали на Русі (Україні), особливо з боку жінок. Сприяє цьому українська мова, не така тверда у вимові, як польська. Тому всі кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі наречені, як, зрештою, ніде на всій Землі. Я сам зустрів порядну жінку, у якої щось купував, і вона мені зуміла сказати чемний комплімент латинською мовою, і вміла висловлюватись тонко і делікатно».

Як бачимо, іноземці ще кілька сот років тому запримітили,як ніжно і делікатно звучить українська мова з уст жінок, особливо львів’янок. Навіть французький шпигун, розвідник середини XVII століття у своїх зведеннях до свого уряду звернув на це увагу, хоч займався збором на території Польщі й України політичних, військових та економічних матеріалів. Дійсне прізвище розвідника й досі невідоме. Діяв він за часів Яна Собєського. Повернувшись до Франції, він написав спогади про розвідницьку місію і опублікував у Парижі в 1698 році, підписавши псевдонімом «Божо». Резидент, як видно з донесення, цікавився також культурою, побутом, звичаями та мовою України. Про мову та пісні він писав: «Кажуть, що українська мова найделікатнішою і найприємнішою виявляється в устах жінок. вона відмінна від польської, хоча належить до одного слов’янського кореня. Пісні українські вражають своєю красою». Звернімо увагу, що думки французького розвідника й італійського ученого про українську мову і її особливо приємне звучання в устах жінок — надто близькі. Очевидно, що пояснити це випадковістю не можна.

Ми пригадали тільки окремі факти кількасотлітньої давності, які засвідчують значне поширення української мови в Європі за доби середньовіччя. Українську мову відносили тоді до розвинених, багатих лексикою, мелодійних, ніжних.

Якщо ніжність, мелодійність, багатство української мови в устах львів’янок зачаровували іноземців ще майже півтисячі років тому, то чи втратила тепер наша мова свої чари і чи стали гірше розмовляти наші дівчата, молодиці, бабусі? Чи дійсно ми скотилися на межу «неперспективності»?

Одностайно скажемо — ні! Тепер наша мова тільки удоско-налилась, стала багатшою, більше відшліфованою і красивішою.

Ми влаштовуємо конкурси вишивання, писанок, співу. Останнім часом навіть конкурси краси. А чи не варто було б організувати конкурси краси рідного мовлення? Серед дівчат, жінок, чоловіків, молоді. Адже у Європі відбуваються конкурси краси й багатства мов (на останньому українська мова зайняла третє місце!), то чому б не влаштувати змагання, хто краще, красивіше може говорити, чия мова багатша й привабливіша? Чи зможемо ми причарувати своєю мовою, як 400 років тому? (Г.Нудьга).

Прапор як засіб сигналізації відомий з античних часів. Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язич-ництва, а після запровадження християнства вони освячува-лисяобразом животворного Хреста, що було перейнято від греків. Значення їх як святині зростає — жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій. Слов’яни, за словами М. Карамзіна, обожнювали свої знамена й вірили, що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів. Стяги спершу возили разом із зброєю; перед боєм ставили на узвишші, аби кожен ратник бачив їх. Прапороносцями призначали, як правило, визначних богатирів, які мали за обов’язок постійно тримати прапор над полем бою, пильно охороняти його. Значення прапора під час бою було надзвичайно велике. Якщо він стояв нерухомо, знали: битва проходила успішно,а якщо зникав з поля зору ратників, то це мало означати ніщо інше, як поразку.

Які ж кольори найчастіше мали руські знамена? До речі, для розгляду цієї проблеми в 1910 році було «высочайше уч-реждено при Министерстве юстиции Особое совещание для выяснения вопроса о русских государственных национальных цветах». У ході дискусії, яка розгорнулася на сторінках тодішніх часописів, такі російські видання, як «Россия», «Новое время», «Московские ведомости», у своїх публікаціях визнали «в числе древних русских государственных цветов синий, голубой, лазоревый, оранжевый, желтый». У період Золотої Орди на гербі Чернігівщини бачимо чорного орла з золотим хрестом;Поділля — золоті сонце і хрест. Отже, жовтий колір побутує на багатьох символах українських земель. Очевидно й те, що значення державних набули також синій, голубий, блакитний.Логічним є й поєднання жовтого і блакитного. І не тільки на гербах, прапорах, але й на щитах, шоломах тощо. Серйозне вивчення кольорових композицій у літописних пам’ятках дало підставу російським геральдистам назвати у 1910 р. синій і жовтий серед державних кольорів Давньої Русі, спадкоємницею якої була передусім Україна.

Про цікаву версію львівського мовознавця М. Роговича щодо давньої української традиції поєднання жовтого й синього кольорів розповів нещодавно Богдан Якимович. Так, згідно з нею, слово «хохол», яким дехто зневажливо називає українців, — монгольського походження: «хох» — синій, голубий, небесний, «улу» (юлу) — жовтий. Кінцевий голосний редукується, і ми маємо теперішнє звучання.

Природно, така гіпотеза викликає значний інтерес, оскількисиній і жовтий справді могли бути кольорами племінних об’єднань слов’ян ще задовго до татаро-монгольського іга, а саме слово «хохол» перейшло в російську мову, втративши своє первісне значення. Підтримуємо думку Б. Якимовича, що ця назва наймовірніше стосувалася племінного об’єднання Галицько-Волинського князівства, яке так і не скорилося ординцям.

Як бачимо, поєднання жовто-блакитних кольорів, які були в широкому вжитку народів, що заселяли сучасні українські землі, має глибоке коріння. За свідченням хроніки Зіморо- вича (відомо з середини XVII ст.), щойно заснованому місту Львову (1256 р.) надається герб, на якому зображується золотий лев на голубому тлі. Ці ж кольори поєднували на знаках Руського воєводства за часів Речі Посполитої, а також на землях Закарпаття.

Принагідно відзначимо, що прапори повсюдно виготовляються, як правило, відповідно до кольорів герба тієї чи іншої землі, країни.

Корогва — найбільша святиня українського козацтва. Під нею запорожці ходили через бурхливе Чорне море до стін столиці отоманської Порти — Константинополя, переслідували ординців, які нападали на українські землі, відвойовуючи у них ясир, піднімали трудові маси на боротьбу проти польської шляхти. Побіля прапорів розгорталися найзав- зятіші поєдинки, бо втрата прапора для запорожця, як і для його предків, давніх русичів, — поразка, ганьба.

На козацьких прапорах XVI-XVIII ст. зображувалися святі, сонце, місяць, зірки, коло, олені, зброя — все, що було на той час характерним для мотивів українського народного образотворчого й декоративного мистецтва.

А ось яка картина з козацькими прапорами Київського полку періоду визвольної війни 1648—1654 рр. З них чотири мають поєднання блакитного й жовтого кольорів. Скажімо, бачимо на блакитному полотнищі жовті хрест, місяць і зірки. А ще на трьох — герб Києва — лук із стрілою в колі: жовта корогва має блакитну полотняну лиштву, на якій коло і лук — цеглисті. Ще на одному блакитному — коло, лук і стріла жовті, а лиштва також блакитна, полотняна. Тканина цеглистого забарвлення, а лиштва — синього. До речі, на думку історика Я. С. 1саєвича, один із цих прапорів міг належати й якомусь із київських ремісничих цехів.

Так-от, на київських прапорах того часу червоний колір зустрічається у 8 випадках, білий — 7, блакитний — 6, жовтий — 5, чорний — 4 і лише одного разу — зелений.

З XVIII ст. полкові і сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виготовляють з блакитного по-лотнища, на які жовтою фарбою наносять хрести, зорі, зброю, постаті святих. Згодом — козак із самопалом у золотому (жовтому) щиті на голубому фоні. 1717 року, наприклад, полтавський сотник Іван Черняк повідомляє гетьмана Скоропадського, що «на сотенні корогви куплено блакитного лудану, а жовтий лудан дано на пряжі».

Подібні барви поширюються і на знамена козацьких полків Слобідської України. Зокрема, прапор балаклійської сотні Ізюмського полку був таким: на жовтій землі — червоний хрест, над яким — корона і блакитні лаври.

Поєднання червоного, жовтого і блакитного кольорів часто зустрічається і на багатьох гербах козацької старшини. Так, рід миргородських полковників Апостолів, з якого походить і гетьман Данило Апостол, мав таку відзнаку: щит, голубе поле якого прикрашали золоті зірки, золотий кавалерський хрест. Герб Богунів мав такий вигляд: щит, на го-лубому полі якого лежала золота підкова і золотий кавалерський хрест. З роду в рід знаменитих Нечаїв передавався герб, де в голубому полі перекинута підкова в обрамленні золотого кавалерського хреста.

Цікаво звернутися до сімейної традиції окремих киян. Так-от, нащадки Василя Федоровича Дворецького, київського полковника в 1659—1669 рр., передавали з покоління в покоління такий герб: у голубому полі золота зірка в обрамленні золотих кавалерського хреста (зверху) і півмісяця (зліва). Ці кольори бачимо і на родинній ознаці батуринсь- кого сотника Якова Івановича Долинського (1713 р.) — в голубому полі золотий хрест і золота підкова.

Водночас необхідно зазначити, що згадані кольори переважають на гербах графа Безбородька, гетьманів Михайла Дорошенка, Івана Брюховецького, Кирила Розумовського, багатьох представників генеральної старшини.

Ще напередодні Великої Вітчизняної війни в Ермітажі зберігалося чимало козацьких знамен, на яких можна було побачити поєднання цих двох кольорів. Наприклад, на одному з них — архистратиг Михаїл, одягнений у золоту кирею і блакитні штани. Ще одна корогва: «1774 року февраля 28», створена коштом останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського: продовгуватий прямокутник блакитного кольору, на якому яскравіли золоті герби. Герб князів Романовичів — золотий лев на голубому тлі — було взято за відзнаку Головної Руської Ради 1848 р. Окрім того, тоді ж загони народної гвардії, що створювалися цією радою, мали названі кольори й на своїх знаменах. Синьо-жовті кольори супроводжували й символи відділів селянської самооборони,які були створені на початку 1849 р. у п’яти підгірських округах: Сяноку, Самборі, Стрию, Станіславі та Коломиї. Навіть лафети селянської артилерії мали синьо-жовті кольори, а самі артилеристи були одягнені в голубі мундири з жовтими вилогами.

Ці ж кольори поєднувалися на одязі батальйону гірських стрільців, котрий зорганізовувався навесні 1849 р. на Галичині з дозволу австрійського цісаря Франца Йосифа I.

Повсюдно ці кольори починають вживатися в 1911 році з нагоди 50-річчя смерті Тараса Шевченка. А готували тривалий час для цього ґрунт різні просвітянські організації, які діяли на Галичині з кінця XIX ст., в тому числі й так звані «Соколи», що були відомі в усьому слов’янському світі єднанням у своїх лавах не лише бажаючих займатися спортом, а й відродженням національної самосвідомості. Ці кольори супроводжували відзначення ювілею Шевченка не тільки власне на Україні, а й у Відні, Празі, Варшаві, Кракові.

Як відомо, царський уряд заборонив 1914 р. відзначати ювілей Шевченка на території Російської імперії. Однак за ініціативою львівських студентів Лизанівського, Охримо- вича, Семця та інших у березні 1914-го київське студентство вперше вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. А от коли монархія була повалена, то по всій Росії вшанування поета відбувалося в супроводі малинових і жовто-блакитних знамен. Наприклад, 25 березня 1917 р. у Петрограді відбулася грандіозна маніфестація з приводу панахиди по Шевченку. Як повідомляли російські газети, над 20-тисячним натовпом майоріли український січовий прапор, запорозькі бунчуки, на грудях багатьох присутніх були жовто-сині кокарди. Того дня «Речь», зокрема, повідомляла: «Над натовпом перед Казанським собором майоріли величезні прапори жовто-блакитного забарвлення колишньої Запорозької січі й Гетьманщини». Інша петроградська газета «Русская воля»: «У всіх жовто-блакитні стяжки. Написи на жовто-блакитному полі — «Хай живе вільна Україна!», на червоному — «Хай живе демократична федеративна республіка Росія!».

Подібні маніфестації українського населення з приводу вшанування Шевченка відбувалися тоді в багатьох містах Росії. Скажімо, в Омську біля кафедрального собору «кількість великих українських національних прапорів досягла трьох десятків — з них чотири — козацьких малинових, решта блакитно-жовтих і кілька сот маленьких». На жовто-блакитному прапорі, який підносився у Томську, виднівся такий напис: «Республіка, автономія, Україна».

Досить цікаво й те, що на маніфестації українських військових частин у Царському селі солдати йшли з червоними та жовто-блакитними прапорами.

На новому щаблі свого історичного розвитку, очищена від політичного накипу, національна символіка змогла б служити справді непорушній дружбі народів і ніколи більше не була б використана з облудною метою (В. Сергійчук).

Київ — місто, чия історія налічує 1500 років. За ним історія закріпила назву «матері міст руських». Тут зародилася й сформувалася давньоруська культура, яка викликає й досі захоплення нащадків, культура, що стала одним із найвищих досягнень людської цивілізації. Давньоруський літописець Нестор, автор «Повісті временних літ», починає її оповіданням про те, «звідки пішла Руська земля, хто в Києві почав раніше за всіх князювати». 1 далі, в недатованій частині «Повісті», він наводить переказ про заснування міста трьома братами Києм, Хоривом і Щеком. Місто було назване на честь старшого брата Києвом. Переказ про збудування Києва (Куара) в країні полян (полуні) наводить і вірменський хроніст VIII ст. Зеноб Глак.

Археологи ще в 1908 році виявили на Старокиївській горі залишки невеликої фортеці, оточеної валом і ровом. Датують її V—VI ст., тобто часом слов’янського князя Кия.

Найдавніша датована згадка про місто наведена в давньоруському літописі під 862 р., коли в Києві князювали Аскольд і Дир (860—882). Вони належали до місцевої слов’янської династії, початок якій поклав Кий. У 860 р. давньо-руські війська здійснили перший похід на Константинополь (Царград), який продемонстрував зрослу силу Київської Русі.

У К ст. Київ стає політичним центром східнослов’янських племен. Він об’єднує навколо себе полян, древлян, сіверян, уличів, тіверців. На початку Х ст. Києву підкорялися майже всі східнослов’янські племена. Перетворення Києва на столицю великої ранньофеодальної держави сприяло дальшому розвиткові міста. Зростання могутності й авторитету Києва на міжнародній арені тривало за правління Олега (882—912), Ігоря (912—945), Ольги (945—957), Святосла- ва (957—972). У IX—X ст. Київ уклав вигідні для Русі договори з Візантією (882, 911, 944). Найбільшого розквіту Київська держава досягла за князювання сина Святослава — Володимира (980—1015). У 988—989 рр. на Русі було запроваджено як державну релігію християнство. У 989—996 рр. збудовано головний храм Київської Русі — Десятинну церкву. Німецький церковний діяч XI ст. єпископ Тітмар у своїй «Хроніці» (написана 1012—1018 рр.) характеризував Київ як «велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість меш-канців».

За князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) тривало дальше зростання Києва. У 1037 р. за Ярослава Мудрого збудовано Софійський собор, Золоті ворота, у 1051 р. засновано один з найдавніших на Русі монастирів — Печерський.

Після смерті Ярослава Мудрого розгорілася міжусобна боротьба між його синами Ізяславом (посів великокнязівський престол) та молодшими братами. У 1073 р. престол захопив Святослав Ярославич. У 1076 р. великим князем став Всеволод Ярославич, який незабаром змушений був віддати престол Ізяславу, а після смерті його (1078) знову почав князювати в Києві. У 1093 р. великим князем став син Ізя- слава — Святополк.

Посилення нападів на Київську Русь кочових племен та дальше загострення класової боротьби спонукало боярську верхівку запросити в Київ переяславського князя Володимира Мономаха (сина Всеволода Ярославича). Володимиру Мономаху вдалося відновити на більшій частині давньоруських земель великокнязівську владу і тимчасово затримати процес роздроблення Київської держави, що почався з середини XI ст. Після його смерті (1125 р.) цей процес ще більше посилився і в середині XII ст. Київська Русь розпалася на ряд самостійних і державних утворень.

Київ номінально лишився столицею Русі, загальнорусь- ким політичним центром. Продовжувалася міжусобна боротьба князів за київський престол. Вона йшла в основному між династіями Мономаховичів (нащадками Володимира Моно- маха), що володіли Переяславським князівством, і Ольго- вичів (нащадками Олега Святославича, онука Ярослава Мудрого), які князювали в Чернігові і вважали, що мають більше право на Київ, ніж Мономаховичі, бо Святослав був середнім сином Ярослава, а Всеволод — молодшим.

Міжусобна боротьба князів не раз супроводилася розоренням Києва. У 1169 р. син Юрія Долгорукого, суздальський князь Андрій Боголюбський, здобувши місто, зруйнував і спалив багато кварталів, церков, монастирів, вщент пограбував його. У 1202 і в наступні роки Київ розорювало військо Рюрика Ростиславовича (онук Андрія Боголюбського, який діяв разом з половецькими ордами Кончака). З кінця XII ст. боротьба за Київ точилася між галицько-волинськими, смоленськими і чернігівськими князями. Поразка, завдана монголо-тата- рами давньоруським військам на річці Калці у 1223 р., не зупинила згубних князівських міжусобиць.

У 1237—1238 рр. монголо-татарські полчища спустошили північноруські землі. Передові загони монголо-татар з’явилися на лівому березі Дніпра, напроти Києва. Тодішній київський князь Михайло Всеволодович, відчуваючи небезпеку, у 1238 р. утік до Угорщини. В 1240 р. містом оволодів Данило Романович Галицький, який посадив тут свого намісника боярина Дмитра. Восени 1240 р. монголо-татарські орди, очолені ханом Батиєм, перейшли на правий берег Дніпра і обложили Київ. Незважаючи на героїчний опір киян, завойовники захопили місто.

Після монголо-татарської навали життя в Києві значною мірою занепало.

З 1243 р. (з дозволу монгольського хана) Київ перебував під владою владимиро-суздальського князя Ярослава Всеволодовича, який мав тут свого намісника, а з 1249 р. за ярликом Золотої орди ним володів його син Олександр Невський. Потім у Києві почали князювати нащадки владимирських князів, доки в 1362 р. Київ не загарбала Литва.

У XIV ст. Київ, Київщина стають одним із осередків, де формується українська народність. У XV ст. активізувалася боротьба українського населення проти литовського панування.

У 1569 р. за Люблінською унією, що об’єднувала Литву з Польщею в одну державу — Річ Посполиту, польські фео-дали встановили своє панування над більшою частиною ук-раїнських земель, у т. ч. над Києвом. Посилення соціального гноблення і національно’-релігійних утисків зустрічало наростаючий опір українського народу. У народно-визвольній війні 1648—1654 рр. брали активну участь і кияни. За допомогою козацького війська вони вигнали з міста в травні 1648 р. польсько-шляхетських загарбників. 11 грудня того ж року населення міста знову повстало і визволило Київ. У грудні 1648 р. у місто через Золоті ворота урочисто в’їхав на чолі козацького війська Богдан Хмельницький.

У 1654 р. відбулася Переяславська рада, яка прийняла рішення про приєднання України до Росії. Київ увійшов до складу Російської держави.

У XVII ст. Київ залишався головним економічним і культурним центром українських земель. У 1615 р. відкрилась Братська школа, діяли школи при Софійському, Видубець- кому й Печерському монастирях. Об’єднання Братської й Лаврської шкіл (заснована митрополитом П. Могилою) поклало початок Києво-Могилянській колегії, яку матеріально підтримував гетьман Б. Хмельницький. У 1701 р. вона дістала титул академії. Це була перша вища школа на Україні та в Східній Європі. Студенти вивчали слов’яно-русь- ку (тодішню літературну українську мову), церковно-слов’янську, польську, латинську, грецьку, староєврейську, німецьку та французьку мови, історію, географію, математику, астрономію, катехізис, піїтику, риторику і діалектику, філософію, богослов’я. Ще до відкриття Московського університету (1755) Київська академія підготувала чимало освічених людей для Росії і Білорусії. У 1734 р. тут навчався М. Ломоносов. Тут здобували освіту студенти з Болгарії, Греції, Молдови, Сербії, Польщі. Випускниками академії були Г.Сковорода, Д.Бортнянський, А.Ведель, М. Березовський, С. Палій, П. Гулак-Артемовський та ін. На території Київської академії поховано гетьмана П. Сагайдачного.

У кінці XVIII—на початку XIX ст. Київ став важливим опорним пунктом боротьби проти агресії шляхетської Польщі і султанської Туреччини, а також шведських загарбників під час Північної війни.

У наступні століття місто зростало (3 енциклопедичного довідника «Київ»).

ПЕРША БІБЛІОТЕКА НА РУСІ

Серед пам’яток минулого у стародавньому Києві — зна-менитий архітектурний комплекс Х!—XVIII сторіч Софія Київська. Його центральна споруда — Софійський собор, закладений в XI сторіччі з наказу Ярослава на честь його перемоги над печенігами. Собор — не тільки непереверше- ний пам’ятник старовинної архітектури, а й меморіал воїнської слави наших предків.

Починаючи з часів Ярослава Софія стає важливим культурним центром східнослов’янської держави. У Софійському соборі був свій скрипторій, а також перша відома нам бібліотека, закладена Ярославом.

Слід пам’ятати, що друкарських верстатів тоді ще не було, ще не настали часи Гутенберґа, Федорова, Скорини. У своєрідних майстернях-скрипторіях працювали переписувачі книг. Скрипторії звичайно обладнували при княжому дворі, при монастирях. А там, де книги переписувалися, там вони здебільшого й зберігалися.

Досить часто київські князі бували фундаторами таких бібліотек. Про Ярослава літописець повідомляє: «Ярослав же. любив книги і, багато їх переписавши, поклав у церкві святої Софії, котру створив сам».

Портрет князя, якого за прихильність до наук народ прозвав Мудрим, дивиться на нас із кам’яної брили, встановленої вдячними нащадками 1969 року в дворі заповідника напроти Софійського собору. Цей пам’ятник споруджено на честь заснування Ярославом першої на Русі бібліотеки. На камені вирізьблено слова з літопису, який звеличує князя за те, що той «сіяв у серцях людей книжні слова». У літописі підкреслюється та «велика користь», яку дає людям книжне вчення.

На жаль, ми не знаємо, які саме книги були в бібліотеці Ярослава, не знаємо й того, яка доля спіткала це старовинне книгосховище. Однак про одну книгу з Ярославової книгозбірні можемо дещо розповісти. Йдеться про так зване «Реймське євангеліє» — цікаву пам’ятку давньоруської писемності, пов’язану з далеким минулим славного Києва.

Нам відомо, яким високим авторитетом користувався двір Ярослава Мудрого, як уміло налагоджував він дипломатичні відносини з багатьма країнами. З могутньою Ярославовою державою намагалися підтримувати дружні стосунки, а дехто з королів (як, наприклад, Угорщини, Норвегії, Франції) вважав для себе за честь поріднитися з великим князем. Так, року 1048 прибуло у Київ посольство французького короля Генріха I. Просили руки юної князівни Анни Ярославівни.

Багатий посаг повезла з собою Анна в далеку країну. Та, як розповідають давні перекази, взяла вона з собою ще одну коштовність — рукописне Євангеліє, бо всі дочки Ярославові любили книги, були освічені. Зберігся документ, на якому французький король замість підпису поставив хрестик, а дочка київського князя вивела чіткою кирилицею: «Анна- регіна» («Анна-королева»).

Вінчалася Анна з Генріхом у соборі міста Реймса — стародавньої столиці Франції. Під час урочистої відправи Анна поклала на олтар написане кирилицею Євангеліє. І відтоді, протягом багатьох віків, французькі королі, посідаючи престол, присягали на цьому Євангелії, що його в далекому XI сторіччі привезла у Францію київська князівна.

Ця книга збереглася до наших часів. У сучасному вигляді вона складається з двох частин: перша, яку й привезла з собою Анна Ярославівна, написана кирилицею, друга — глаголицею вже в XIV сторіччі. Хто й коли завіз її до Франції, навіщо прилучив до першого Євангелія, ми поки що не знаємо (П. Утевська).

ПРО ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ ІМЕНА

Серед океану слів є дуже багато власних назв — звичайних людських імен, таких, як Іван, Петро, Марія і т. д. Куди веде їхній родовід? Якщо говорити про такі імена, як Володимир, Всеволод, Любов, Віра, Надія тощо, — тут усе досить ясно, вони зрозумілі й без розгадування. А от що означають інші імена, не співзвучні ні з якими словами?

Всі імена, безперечно, теж мають свою історію, що буває більш або менш загадковою. Слова-імена прожили в нашій мові довге життя, яке налічує близько тисячі років. Проте народилися вони не на Русі, а на батьківщині греків, римлян та деяких інших народів.

Коли Русь прийняла християнство, разом з усіма правилами і звичаями грецької церкви вона запровадила в себе вшанування так званих «святих» — пророків, мучеників та інших легендарних осіб. Кожен день року був днем на честь якогось святого. Кожен святий, ясна річ, мав своє ім’я. Звичайно, це ім’я було грецьке, хоч греки, в свою чергу, могли запозичити його з інших мов. Встановився на Русі звичай — давати дитині ім’я того святого, в день якого вона народилася. Так з’явилися в нас Івани, Миколи, Ганни, Марії і т. д. З’явилося й слово іменини. Тепер нерідко так називають день народження, а колись це був день пам’яті святого, чиє ім’я носить та чи інша людина. Добре було тому, хто народжувався в день, позначений у церковному календарі звичайним прийнятним ім’ям. А то випаде який-небудь Ас- калон чи Іуда — і звися так усе життя.

Як же все-таки утворилися наші імена? Адже на світанку свого існування вони, певно, щось означали?

Мовознавці з’ясували, що чимало українських імен мають єврейське походження. Вони потрапили до нас разом із християнством із Візантії. Адже християнська релігія ви-никла спершу серед єврейського народу у I столітті нашої ери, а вже потім поширилась на Римську імперію й Візантію. Тільки там, у староєврейській мові, ці імена могли й щось означати. Що ж саме? Ганна — благодать, Марія — висока, піднесена, Гаврило — муж Божий, Данило — суд Божий, Давид — любий, Захар — пам’ять Божа, Ілля — сила Божа, Мойсей (українське Мусій) — взятий з води, Назар — присвячений Богові, Наум — радість, Семен — слухняний, Самійло — випрошений у Бога, Соломія — мирна, Серафима — полум’яна, Тамара — пальма, Яків — хитрун, Ярема — покинутий Богом і т. д. Стародавні євреї були дуже набожні й намагалися в іменах найбільше виразити свій релігійний дух.

Римляни ж, на відміну від них, вкладали в свої імена значення чогось благородного, гарного, жаданого, хоч могли також називати людей і за їхніми звичайними, часом непривабливими людськими якостями. Так, у латинській мові Валерій означає мужній, Валентин — здоровий, Віктор — переможець, Килина — орлиця, Клим— милостивий, Максим — найбільший, Мартин — міцний у битві, Фелікс — щасливий, Костянтин — стійкий, Лаврентій — уквітчаний лаврами, Юстина (Устя) — справедлива, Регіна — цариця і таке інше. Але також: Корній — рогатий, Марко — змарнілий, Наталка — рідна, Павло —малий, Северин — суворий і т. п.

Грецьких імен прийшло в нашу мову найбільше. їхній значеннєвий склад дуже різноманітний — від високих, урочистих значень і до найзвичайнісіньких. Можливо, не всі знають, що Андрій означає мужній, хоробрий, Анатолій — східний, Аркадій —пастух, Артем— здоровий, свіжий, Варвара — груба, дика, Василь — царський, княжий, Галина — ніжна, тиха, Геннадій — родовитий, Гриць — пильний, Дмитро — належний землі, Євген — благородний, Зінаїда — бого- подібна, Зоя — життя, Ірина — мирна, Катерина — морально чиста, Лукаш — світлий, Микола — переможець, Настя — воскресла, Олекса — захисник, помічник, Олександр — мужній, заступник, Оксана — гостинна, Олена — обрана, Орест — гірський, Лариса — чайка, Петро — камінь, скеля, Раїса — легка, Софія — мудрість, Степан — вінок, увінчаний, Тарас — бунтар, неспокійний, Тетяна — володарка, Федір — дар божий, Юрій — хлібороб і т. д.

Можна було б ще перелічувати й перелічувати імена, даючи їм відповідне тлумачення, та обмежимося й тим. Нехай у читача не складається думка, що наші предки мали зовсім мізерну кількість своїх, споконвіку власних імен і віддавна користувалися запозиченими. Насправді ж не було так. В язичеській Русі, десь приблизно у VII—VIII століттях, людина могла зватися Первим, або Вторункою, чи Третяком, а то й Четверту- нею, П’ятухом— залежно від того, якою по порядку народилася в сім’ї. А кликала вона своїх братів, сестер та одноплемінників Зимою, Літом, Суботою, Лозняком (хто пізно народився) тощо. В ті часи немовля могли назвати Жданом, Баженом — якщо на нього чекали в сім’ї, Нежданом — коли його не ждали, Любимом і Милюком — коли воно було любе. Деякі з цих імен, хоч дуже рідко, ще зустрічаються й тепер. А ім’я Нечай навіть увічнилося в народній думі про безстрашного козака.

Наші предки були забобонні й вірили в магічну силу слова. Вони гадали, що на долю людини може впливати ім’я. Якщо хотіли, наприклад, щоб син виріс сильний і хоробрий, його називали Левом. Це ім’я (по-сучасному Левко) живе і донині, хоч воно не споконвічне слов’янське. А от Вовка, Ведмедя, Лиса, Зайця, Сокола, Орла, Щуки і так далі — цих імен вже ніде не знайдеш на Україні. Хіба що в російській казці «Садко» Соколиком звуть Садкового сина. А колись, у сиву давнину, всі вони були такі ж звичайні, як тепер наші сучасні. І вийшли вони з ужитку не так легко й швидко. Ще кілька століть після прийняття християнства, всупереч духівництву, русичі називали своїх дітей давніми слов’янськими іменами, даючи нерідко два імені — церковне, офіційне та повсякденне. Тоді, наприклад, Творимир міг зватися офіційно Яковом;могли охрестити Михайлом, а звати Свято- полком. Відомо, зокрема, що київський князь Святослав, Ігорів син, офіційно звався Андрієм.

Згодом старі імена поступилися місцем перед новими. А ці нові протягом тисячоліття так міцно вжилися в нашому побуті, так перелицювалися своїми звуками на наш лад, що тепер звучать як споконвічні українські.

Переселення імен відбувалося колись і в інші мови, але переважно з латини, бо інші народи запозичили християнство не з Візантії, а з Римської імперії. Та все ж у мови потрапили деякі однакові імена і стали звучати по-різному. Тільки мовознавець може встановити, що, наприклад, староєврейське Іоханан — не що інше, як наше Іван; у чехів і поляків Ян, у німців — Йоган, у французів — Жан, в італійців — Джованні, в іспанців — Хуан, в англійців — Джон,у вірменів — Ованес. Так само з іншими іменами.

З усього ясно: імена належать до найцікавіших жильців мови. Вони, як і інші слова, можуть засвідчити факти з життя народу й народів, через історію яких раніше чи пізніше пройшли (А. Матвіенко).

Перше, найголовніше слово, з якого хочеться почати, коли пишеш про Львів, — це любов.

Львів неповторний — ранковий чи вечірній, весняний чи осінній, сполосканий липневою зливою чи притрушений молодим сніжком, Львів нових сонячних проспектів і старовинних майданів, таємничих вуличок. У його імені є щось баладно-пісенне. Та й саме місто творилося, мов пісня чи, краще б сказати, — поема. Був мужнім і величним її заспів.

Ти, Львове, зродився від синовньої любові до рідної землі, щоб утверджувати на ній мирну працю. Але з перших днів своїх судилося тобі одягнути лицарську одіж, узяти до рук щит, аби захищати батьківщину. На твоїх узгір’ях і долах, на перехрестях вулиць стиналися вітри історії.

Серце древнього Львова — Княжа гора. Її укріплена вершина давнім хроністам здавалася то бойовим шоломом, то сяй-ливою короною. Саме звідси, точніше — з терас навколо першого замкового укріплення і почав рости «город Льва». Заснував його князь Данило Галицький, послідовник діянь Ярослава Осмомисла, котрий, як писав автор «Слова о полку Ігоревім», «підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди рядячи по Дунаю. ».

Данило Романович князював у першій половині XIII століття — в час, коли Русь уже розпалась на самостійні князів-ства, а ті, в свою чергу, роздиралися боярськими міжусобицями. Та найстрашнішою була загроза зовнішня — від диких кочівників, польських і угорських феодалів, тевтонських «псів-рицарів», ватиканських святенників.

Данило Галицький, за літописом «князь хоробрий і мудрий», був грізним для ворогів Руської землі. Одну за одною він отримує блискучі перемоги. Особливо звитяжна — перемога під Дорогичином, де в 1238 році його війська розгро-мили тевтонських рицарів.

В усій Європі Данила Романовича знали як державного діяча — тонкого політика і досвідченого дипломата. Підписуючи міждержавні угоди, що закріпляли мир, він дбав про міць своєї держави, територія якої простягалася від Полісся до Карпат, від Пониззя до Опілля. 1 в різних куточках землі виростали міста-оборонці.

Стрімкі узгір’я Розточчя для закладення Львова вибрано ще й тому, що тут сходилися вигідні караванні шляхи зі сходу на захід, із півночі на південь. Майбутнє місто Данило вирішив назвати іменем улюбленого сина Лева.

На місці, де виростав Львів, з давніх-давен селилися люди: полювали в навколишніх пущах, розкорчовували ліси, обробляли й засівали поля. У назвах навколишніх сіл, річок, урочищ ще й сьогодні чується відгомін неспокійного життя наших предків-слов’ян. Львівська земля час від часу бережно виносить на свою поверхню то задимлені уламки глиняної корчаги, то калиново-прозорі намистини. Зненацька зблисне на вогкій стіні розкопу скляний браслет, сяйне старовинна монета з карбованим зображенням лева, майне крило казкового грифона з полив’яної кахлі, а то ляже на долоню тонке бронзове писало. Ці знахідки — не менш дорогі, ніж вицвілі від часу слова на пергаменті Галицько- Волинського літопису.

Найдавніші описи та найсучасніші археологічні дослідження стверджують, що княжий замок, під захистом якого розросталося місто, був міцно укріпленою твердинею. Лев Данилович — вірний помічник батька, видно, добре дбав про свій майбутній уділ, бо його діяння як містобудівника славляться в середньовічних літописах.

З плином часу гордо здіймалися в небо стрімкі шпилі, виростали білокам’яні споруди, що, хоч і тьмяніли від часу, навіки зберегли тепло рук львівських будівничих. Поміж пагорбами, над численними потоками, які приймала в своє русло повновода Полтва, красувалися поля й виноградники, і поблизькі ліси, мов дорогоцінний перстень, оточували місто.

Через дев’ять років польські феодали знову захопили місто. Але зламати дух протесту, дух вірності місцевого населення давньоруській спільності, традиціям, звичаям і мові предків не змогли — він палахкотітиме незнищенним полум’ям протягом століть.

А тим часом шляхта «утверджується», спішно спроваджує сюди купців і монахів. Так, у 1469 році з далекої Верони прибувають до Львова монахи з ордену бернардинів.

Вони будують капличку і скромну обитель. Капличку русини спалили і хотіли виполошити з міста цих «братів во хресті». Не вдалося. Мине півтора століття, бернардинці на місці обителі спорудять помпезний костьол, а на місці каплички зведуть велетенський монастир, оточать весь комплекс грізними, неприступними мурами, од яких, немов горіхи, відбиватимуться чавунні ядра. А таких «твердинь віри» у Львові зводилося чимало. І водночас те, що було злеліяно талантом, розумом і натхненням наших предків-русичів, немилосердно знищувалось або перебудовувалось. Жорстока послідовність окупантів: Львів згодом облягатимуть орди кримських татар, обстрілюватимуть середмістя потужні шведські мортири; пізніше, під час масових виступів у 1848 році, австрійська артилерія обрушить на місто нищівний вогонь, у якому гинутимуть люди, бібліотеки, архіви, старовинні зібрання витворів мистецтва. Мине ще одне століття — і на світанку 22 червня 1941 року на український Львів упадуть перші фашистські бомби. Та щоразу, переживши жорстоке лихолітгя, він знову воскресав з руйнації і попелу, знову озивався гомоном вулиць і майданів (Р. Лубківський).

ЯК НАРОДИЛИСЯ СЛАВНОЗВІСНІ «ЗАПОРОЖЦІ»

Між Д. І. Яворницьким та І. Ю. Рєпіним ще здавна склалась тепла й сердечна дружба. Зустрічі й листування між ними тривали сорок чотири роки. Збереглося 60 листів І. Ю. Рєпіна до Д. І. Яворницького і 30 листів Д. І. Яворницького до І.Ю. Рєпіна. Листи ці — незвичайні: в них багато цікавого матеріалу про життєвий і творчий шлях двох приятелів. Їх плідна дружба, що переросла в щирі й сердечні взаємини, має свою цікаву історію.

Яворницький, як відомо, був земляком великого художника. Обидва вони народилися й виросли на Харківщині. Але вперше зустрілися в Петербурзі 1887 року. Тут щороку святкували річницю Т. Г.Шевченка, на яку збиралось українське земляцтво. Святкували річницю й цього року. Коли Дмитро Іванович прибув на вечірку, Рєпін, побачивши молодого історика, підійшов, і вони міцно потиснули один одному руки. Потім сіли поряд, і між ними зав’язалася щира й невимушена розмова. Говорили про Україну, Запорізьку Січ, розпитували один одного, хто над чим працює.

Приводом до розмови й знайомства був лист запорозьких козаків до турецького султана. Рєпін сказав Яворниць- кому, що надумав намалювати запорожців, коли вони зібралися на раду й складають відповідь турецькому султанові на його грізний наказ припинити наскоки на Крим.

Вперше про цей сміхотворний лист запорожців Рєпін почув 1878 року в мальовничому маєтку Абрамцево під Москвою, який належав Саві Мамонтову, що дуже кохався в мистецтві.

До гостинного господаря часто збиралися талановиті письменники, вчені, художники, артисти. Ввечері вони цікаво розмовляли про мистецтво, співали, грали, читали свої твори. Саме тут Рєпін і почув про листа запорожців до султана. Він одразу ж уявив собі цю сцену, уявив той гомеричний регіт від дошкульних, солоних дотепів і олівцем нарисував запорожців, що заходяться від реготу.

Ідею художника — увічнити запорожців на полотні — гаряче підтримали його друзі. Рєпін з юним художником В. Сєровим помандрував навесні 1880 року на Запорожжя, щоб на власні очі побачити місця Січі, зібрати потрібний матеріал та відшукати поміж українцями характерних типів для свого малюнка.

Восени 1880 року Рєпін повернувся до Москви. Тоді ж таки, в жовтні, до нього в майстерню зайшов Л. М. Толстой. Цей візит дав художникові новий напрям у його малюн- ку. Оглянувши «Запорожців», Толстой помітив, що цей малюнок поки що являє собою тільки етюд, невеличкий художній твір, який відображає випадковий епізод з життя запорожців. Насправді ж задум повинен бути набагато ширший: цей твір, на думку Толстого, має бути більш значущим. Треба, щоб була відбита головна думка художника-реаліста: високе почуття національної гідності й гордості, непереможний запорозький дух, його сила.

Розумні й справедливі зауваження Толстого змусили Рєпіна задуматися. Художник сприйняв їх із щирою вдячністю і зразу ж узявся переробляти ескіз. Він збільшує його формат, збільшує число дійових осіб, переставляє окремі постаті, створює враження великих зборів козаків.

Ескіз цієї картини художник уже намалював, але для великого полотна йому ще багато чого бракувало. Крім того, він побоювався критики такого знавця Запорозької Січі, як Яворницький.

Рєпін запросив Дмитра 1вановича до себе, щоб показати йому ескіз майбутньої картини. Через деякий час Дмитро 1ванович прийшов до майстерні Рєпіна.

Перша зустріч у майстерні художника, про яку вони наперед умовилися, хвилювала обох: Яворницькому, закоханому в запорожців, хотілося скоріше побачити ескіз, а Рєпіну не терпілося дізнатися, що ж скаже знавець Запорозької Січі? Чи не осудить ескіз картини? Побоювання були марні. З першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася. Він щиро захопився, хвалив автора за вдалий сюжет, за його чудовий задум.

Дмитро 1ванович запропонував Рєпіну все, що потрібне було для цієї картини: книги з історії запорозьких козаків, свою колекцію зброї, жупани, чоботи, люльки, сулію з горілкою,яку викопав у запорозькій могилі, навіть череп, знайдений на Чортомлицькій Січі. Віддав також фотознімки запорозького прапора, старих картин і Дніпрових порогів, фото нащадків запорожців —дніпровських лоцманів. Але цим не обмежився завзятий історик. Він багато приводив до художника своїх земляків та знайомих— прототипів, які позували йому під час створення картини. їх постаті й риси обличчя скидалися на запорозьких козаків. Це була найголовніша й найдорожча допомога Рєпіну.

1лля Юхимович гаряче взявся за роботу. Працював він над «Запорожцями» понад 12 років (з 1880 по 1891). На великому полотні одна за одною з’являлися все нові й нові козачі постаті. Вони здавалися Дмитрові 1вановичу прекрас- ними, а художник запевняв, що до них треба ще «трохи доторкнутися пензлем».

Картину ще було не закінчено, як до Яворницького прийшовРєпін. Це було перед Різдвом. Вдарили великі морози.

А я до вас! — звернувся Рєпін.

їдьмо до мене! Я хочу посадити вас на картині за писаря.

Ілля Юхимович, я ніде не люблю виставляти себе напоказ.

Ні, ні! Я від вас не відстану! Кому ж бути писарем, як не вам?

Яворницький довго опирався, але під кінець згодився, і вони поїхали до Рєпіна. Майстерня художника в той час була на четвертому поверсі, під скляною покрівлею. Коли вони ввійшли, Ілля Юхимович глянув на Яворницького й сказав:

Що це ви такий похмурий?

Тоді Рєпін вийшов у сусідню кімнату, виніс звідти якийсь журнал зі смішними карикатурами й поклав на стіл перед Явор- ницьким. Той глянув на якусь карикатуру й посміхнувся.

Стривай, стривай! Ось цей вираз мені й потрібний!

Не минуло й години, як на картині Яворницький уже сидів за столом у ролі січового писаря.

Писар — одна з центральних постатей картини. Його лукава посмішка пробігає по всьому обличчі, утворюючи ледь помітні зморшки біля очей і неглибокі ямочки коло щільно стулених губ. З усього видно, що це особа хитра і, як кажуть, сам собі на умі. Писар добре чує всі ці круті дотепи й ущипливі дошкульні слова, які йому диктують, але він не квапиться писати їх на папері довгим гусячим пером.

Ця історична картина нелегко давалася художникові. Рєпін довго працював над кожною постаттю, роками виношуючи в своїй душі окремі образи. Інколи для якоїсь виразної постаті йому потрібні були не один, а два-три типи натурників, щоб з одного взяти вираз обличчя, зріст, а з другого — очі, з третього — пронизливий погляд, великі вусища, усмішку тощо. Так було з головним героєм — Сірком. Портрета Івана Сірка не збереглося, тому Рєпін мусив про-явити свою творчу фантазію. Довго він шукав підхожу людину для Сірка. І ось навесні 1899 року Рєпіну пощастило. Він зустрівся з генералом М. І. Драгомировим. Коли вперше його побачив, Рєпін аж вигукнув: «Живий Сірко!». Далі навколо Сірка групувалися всі інші персонажі.

Слава «Запорожців» облетіла всю Росію, перейшла й кордони. На виставках у Чикаго, Будапешті, Мюнхені, Стокгольмі картина мала великий успіх.

«Запорожці» — один з найпопулярніших творів Рєпіна. У «Запорожцях» блискуче показано волелюбний характер, щиру душу й непокірність січового козацтва. Автор картини підкреслював, що жорстока реакція царської Росії не сміє гнобити волелюбні, але поневолені народи імперії. «Ніхто в світі не відчуває так волю, рівність і братерство, — писав свого часу Рєпін Стасову. — Все своє життя запорожці залишалися вільними й нікому не корилися. Нехай це буде й глумлива картина, я все-таки напишу».

Дмитро 1ванович Яворницький говорив Рєпіну:

— Любий і дорогий 1лля Юхимович! Ви зробили велику честь нашим предкам запорозьким козакам, а разом з ними й нам тим, що зобразили їх на прекрасній картині «Запорожці». Хто б нас знав до вашої картини? Ніхто. Ми до того були маленькі — при землі, а тепер стали вище на голови! Низенько вклоняюся вам і щиро дякую. (І. Шаповал). УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ

ОИ НА ГОРІ ТА ЖЕНЦІ ЖНУТЬ Ой на горі та женці жнуть, (2) А попід горою, Яром-долиною,

Гей, широкою Козаки йдуть!

Попереду Дорошенко, (2)

Військо запорізьке, Хорошенько.

А позаду Сагайдачний, (2)

Що проміняв жінку На тютюн та люльку, Необачний,

«Гей, вернися, Сагайдачний! (2) Візьми свою жінку,

Віддай тютюн-люльку, Необачний!

Мені з жінкою не возиться! (2) А тютюн та люлька Козаку в дорозі Знадобиться!

Гей, хто в лісі, озовися! (2)

Не журися!» ОИ У ПОЛІ ТРИ КРИНИЧЕНЬКИ Ой у полі три криниченьки, Любив козак три дівчиноньки: Чорнявую та білявую,

Третю руду та поганую.

«Що чорняву від душі люблю, До білявої залицяюся,

А з рудою, препоганою,

Піду, мабуть, розпрощаюся».

«Чи я тобі та й не казала,

Як стояли під світлицею:

Не їдь, не їдь та й у Крим по сіль, Бо застанеш молодицею».

«Любив я тебе дівчиною, Любитиму й молодицею,

А ще буду хоч сім літ ждати, Поки станеш удовицею».

Чи всі ж тії та сади цвітуть, Що весною розвиваються,

Чи всі ж тії та й вінчаються, Що любляться та кохаються?

Половина тих садів цвіте, Половина розвивається, — Одна пара та вінчається,

А другая розлучається. МІСЯЦЬ НА НЕБІ

Місяць на небі, зіроньки сяють, Пісня та мила, пісня та люба

Тихо по морю човен пливе. Все про кохання, все про любов,

В човні дівчина пісню співає, Як ми любились та й розійшлися,

А козак чує, серденько мре. Тепер зійшлися навіки знов.

Ой, очі, очі, очі дівочі,

Темні, як нічка, ясні, як день.

Ви ж мене, очі, кохать навчили,

Де ж ви навчились зводить людей?

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину,

Де покинув карі очі, —

Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,

В тій долині є хатина,

Повій, вітре, тишком-нишком Над коханим білим личком, Над тим личком нахилися,

Чи спить мила, подивися.

Чи спить вона, чи збудилась, Спитай її, з ким любилась, 3 ким любилась, і кохалась, І любити присягалась.

Як заб’ється в ній серденько, Як зітхне вона тяженько, Як заплачуть карі очі, — Повій, вітре, опівночі!

А якщо мене забула І другого пригорнула,

То розвійся по долині,

Не вертайся з України. ОИ ЧИ И ТО КІНЬ СТОЇТЬ? Ой чий то кінь стоїть, Що біла гривонька? Сподобалась мені, Сподобалась мені Тая дівчинонька.

Як біле личенько. «Подай же, дівчино, Подай же, гордая,

Дівчина підійшла, Рученьку подала: «Ой краще б я була, Ой краще б я була Кохання не знала!

Кохання, кохання З вечора до рання. Як сонечко зійде, Як зіронька зайде, Кохання відійде». Ой чий то кінь стоїть, Що біла гривонька? Сподобалась мені, Сподобалась мені Тая дівчинонька. Била мене мати Березовим прутом, Аби я не стояла З молодим рекрутом.

На двері воду лляла, Аби не скрипіли.

На двері воду лляла, На пальцях ходила, Щоб мати не почула, Аби не сварила.

А мати не спала Та й все чисто чула, Та мене не сварила, Сама такою була. ОИ ЧОРНА Я СИ, ЧОРНА Ой чорна я си, чорна, Чорнява, як циганка, Ще-м си полюбила, Ще-м си полюбила Чорнявого 1ванка.

1ванка, ой, 1ванка — Сорочка-вишиванка, Високий та стрункий, Високий та стрункий, Ще й на бороді ямка.

1ванка та й 1ванка, 1ванка та й не дурня, Якби-м го не збудила, Якби-м го не збудила, То спав би до полудня

«Марусю, ти, Марусю, Люблю я твою вроду, Люблю дивитися, Люблю дивитися,

Як ти ідеш по воду.

Як ти ідеш по воду,

Люблю дивитися, Люблю дивитися, Марусе, за тобою».

«На горі два дубочки, Обидва зелененькі,

Ми такі паровані — Обоє чорнявенькі.

Ой вийду я на гору, Дубочком поколишу.

Я звідси не поїду — Кохання не залишу».

Ой рушив поїзд, рушив, Маруся заплакала. 1ванкові призналась, 1ванкові призналась, Що вірно покохала. ПІДМАНУЛА, ПІДВЕЛА Ти казала: «В понеділок Підем разом по барвінок». Я прийшов — тебе нема. Підманула, підвела.

Ти ж мене підманула, Ти ж мене підвела,

Ти ж мене, молодого, З ума-розуму звела.

Ти казала: «У вівторок Поцілуєш разів сорок».

Я прийшов — тебе нема. Підманула, підвела. Приспів.

Ти казала: «У середу Поженем разом череду». Я прийшов — тебе нема. Підманула, підвела.

Ти казала: «У четвер Підем разом на спацер. Я прийшов — тебе нема. Підманула, підвела.

Ти казала: «У п’ятницю Підем разом на вулицю». Я прийшов — тебе нема. Підманула, підвела. Приспів.

Ти казала: «У суботу Підем разом на роботу».

Я прийшов — тебе нема. Підманула, підвела. Приспів.

Ти казала: «У неділю Погуляєм на весіллі».

Я прийшов — а ти вже є. «Здрастуй, серденько моє!» — УКРАЇНСЬКІ КАЗКИ

Жив собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран: цап на город на капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.

А забирайтесь, цапе й баране, собі з Богом, щоб вас не було у мене в дворі!

Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий.

Бери, баране, голову, бо ти дужий! — каже цап.

Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий! — каже баран. Узяли вони голову вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й

ідуть, коли бачать, — у полі горить вогонь.

Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли!

Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:

Здорові-здорові! — зраділи вовки. — Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас. Ох, цап злякався, а баран давно вже злякавсь. Цап і надумавсь:

А подай лишень, баране, оту вовчу голову!

Та не цю, а подай більшу! — каже цап.

Баран знову цупить ту ж саму.

Та подай ще більшу!

Тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як звідси втікати. «Бо це, — міркують, — такі молодці, що з ними й голови збудешся: бач, одну по одній вовчі голови тягають!»

Один вовк і починає:

Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, піду я по воду.

Як пішов вовк по воду, то й думає собі: «Хай вам абищо з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати- гадати, як би й собі звідти драла дати:

Е, вражий син, пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!

Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів та й каже:

Ось піду лишень я, так як їх прижену!

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:

Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня забиратися. — Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом перший вовк роздумував:

Е, чи не сором нам трьом та цапа та барана боятись? Ось ходімо ми їх поїмо, вражих синів!

Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже від казана втекли, аж побігли та на дуба й залізли. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати. Йшли-йшли і найшлиїх на дубі.

Цап сміливіший — заліз аж на верх, а баран несміливий — то нижче.

От лягай, — кажуть вовки першому вовкові, ти старший, то й ворожи, як нам їх добути.

Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! — не втримавсь, як упаде, та на вовка! Цап — сміливий, не став роздумувати, як закричить:

Подай мені ворожбита!

Вовки як схопилися, то аж пил по дорозі закурився.

А цап та баран з дуба безпечно позлазили, пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть там і досі.

Десь в одному селі жили собі чоловік та жінка. Була в них дочка-одиначка, дівчина-підліток, та така клепана на язик, гостра й розумна, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре. Всі на селі звали її за це «бідовою». Сповнилось їй вісімнадцять років, — дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже старостів.

Одного разу старих десь дома не було, приходять до неї старости. От поздоровкались вони з дівкою, поклали хліб на столі, а самі посідали собі на лави. Почали балакати з дівкою й оповістили їй, чого прийшли.

Що ж, — каже дівка, — тепер немає дома ні батька, ні матері, і я вам не можу сказати — чи так, чи інак; краще прийдете іншим часом, як будуть старі дома.

Старости потерлись, пом’ялись, а з хати не йдуть, мов ще чого ждуть. Тоді дівка й питає:

Ви, люди добрі, з дороги, голодні, певно, — чи не перекусили б чого хоч трохи?

Од хліба й солі не будемо одмовлятись, — сказав один староста. — Даси — перекусимо й спасибі скажемо, а не даси — воля твоя.

То й гаразд, — каже дівка. — А чого ж вам подавати: чи одбутного, чи прибутного, а чи того, що вгору дивиться?

Ззирнулися старости з молодим, та й не знають, що од- повісти. Далі староста й каже:

Та давай уже хоч і того, що вгору дивиться.

Хутенько нарізала дівка паляниці, накришила цибулі в полумисок, поставила на стіл і припрошує старостів годуватися.

Закрутили старости носами, ззирнулися знов з молодим, сидять, а їсти і в рот ніхто не взяв. Дивна була їм ця загадка, а дивнішою здалась їм сама дівка.

Почалась ізнов балачка з дівкою. Старостам, бачте, хотілось, щоб і її на чомусь приткнути. Так куди тобі, — котрий що б не одказав або не спитав, то вона так розумно, гостро та до шмиги йому відріже, що той тільки очима кліпає та раки пече. Далі староста й каже:

Годі вже нам сковзуватись, краще розтовкмач нам, дівчино, що то воно означа — одбутне, прибутне і те, що вгору дивиться!

А он воно що, — одмовля дівка: сало — одбутне, бо ним усякі зачіпки одбувають; дійво — прибутне, бо ним хоч і одбувають усякі зачіпки, але ж і воно прибуває в господарстві, коли хто корови свої дійні має; те, що вгору дивиться, — це цибуля, бо коли вона ще в грядках восени стирчить, то мов хто з землі угору дивиться.

Пореготались та подивувались старости, що такої, нібито немудрої, загадки не знали, і заходились рухати до господи. От як повилазили старости з-за столу, дівка до їх та й питає:

Скажіть же мені, що ви за люди і звідкіль родом? А то як прийдуть батько та мати, то я не знатиму, як і що їм про вас казати.

Мене, — каже староста, — прозивають Кущем, підстаросту — Лопухом, а молодого — Ломакою, старі ваші, здається, чували про нас, знають.

Е, коли так, то й я вас усіх трьох знаю, — каже дівка, — під кущем я спати лягала, лопухом від сонця себе закривала, а ломакою свині з череди проганяла: знаю вас усіх, знаю!

Мов приском старостів та молодого вража дівка обсипала, стало їм і соромно, і сердито на гаспидську дівку за таку одповідь, але ж боялись її ще займати, щоб ще чим кращим, бува, не повітала.

Віддала дівка старостам хліб, попрощались вони з нею і пішли до свого села, всю дорогу дивуючись з бідової дівки.

Прийшов ото молодий додому та й хвалиться батькові, як і що було у старостів з дівкою. Зареготав старий та й каже:

Бо то, випада, ви усі три були дурні, а вона розумна. Коли хочеш, сину, знати, отак завжди розумні люди розпізнають дурнів.

Ні, тату, ми не дурні, але ж з нею і сам дідько болотний не забалакає, — одмовив син.

І гаразд, — каже старий, — коли ти й справді розумний, то візьми сивого барана, пожени на ярмарок, продай не продай, солі купи, випий і закуси та додому ще й барана приведи. Коли це зробиш як слід, ти, випада, розумний, і дівка буде твоя, а як же ні — ти дурень, і не тобі вона судилась.

Жене ото парубок барана на ярмарок продавати та все мізкує: як би його продати так, щоб упасти і не забитись, щоб кози були ситі й сіно було ціле, як батькові хочеться.

Трапилось йому гнати свого барана якраз тим селом, де жила бідова дівка. Згадав він дівку та й думає: «От би хто одгадав батькову загадку».

Тільки подумав це, аж чує, щось кашлянуло.

Ахи, чорнявий, озирнись-бо, лукавий!

Озирнувся парубок, дивиться, аж це та бідова дівка, стоїть собі коло криниці, воду бере.

А чого це ти, парубче, такий смутний?

Еге, чого. Ти б не була смутною, коли б тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати не продати, випити,закусити, солі купити та ще й цілого барана додому при-гнати, — а я ніяк не дійду своїм розумом, як це зробити, — каже парубок.

Ось послухай мене, дурної, то, може, ти чи не порозумнішаєш! Як приженеш ото барана на ярмарок, позич у кого гарненько ножиць, обстрижи вовну з його, продай її, а за ті гроші випий собі, закуси, солі купи, а обстриженого барана додому батькові поженеш.

Зрадів парубок, зареготавсь і аж у долоні сплеснув, навіть дівці за пораду не подякував та мерщій погнав барана на ярмарок.

Пригнав ото він барана на ярмарок, зробив усе, як ра- джено, і повернувсь додому веселий, що барана продав не продав, випив, закусив, солі купив, ще й барана цілого назад пригнав.

Увіходить у хату, а батько й питає:

Ну, що, синку, чи поярмаркував як слід?

Поярмаркував, тату, та ще й як — усе зробив, як веліли,— одказує син.

А хто ж це навчив тебе так зробити? — запитав старий.

Хе! а хто ж? сам! голову маю, ну й додумався, як і що.

Ну, аби так, — каже батько, — тільки ж мені здається, що тут й не без чужого розуму обійшлось, бо я тебе гарненько знаю!

Другого дня увечері заходить до батька молодого їх сусід, що підстаростою був, та й питає:

А що, чи продав наш князь барана?

Ні, не продав, та й не велів його я продавати, я тільки загадував йому наздогад, ума вивідував: продати не продати, випити, закусити, солі купити та й барана назад пригнати, ну, він, нівроку йому, так і зробив, — а хіба що? — запитує старий.

Та, бачте, свате, трапилось мені, йдучи на ярмарок, одпочивати в однім селі, під вербою коло криниці. Дивлюсь, жене наш князь барана на ярмарок. «Оце ж і гаразд, з ним і я поїду, охотніше буде», — подумав я. Коли це дівка, що брала воду, кашлянула нашому-таки князеві та й питає — чого такий сумний? А він і одмовляє їй: «Еге, чого! Ти б, каже, не була смутною, якби тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати і не продати, і випити, і закусити, і солі купити, та ще й цілого барана додому пригнати, а я ніяк не дійду своїм розумом, як це зробити». От дівка й радить йому, щоб він, пригнавши барана на ярмарок, обстриг його позиченими ножицями, вовну продав, за ті гроші випив, закусив, солі купив, а обстриженого барана додому пригнав. Придивляюсь я до цієї дівки краще, аж це та сама дівка, до якої ми сватати вашого-таки парубка водили. Таке- то мені трапилось бачити й чути, тим і забіг оце розпитати — як і що тут у вас?

Так он воно як! Сину, сину, а йди лиш сюди! — гукнув старий на парубка. Ввійшов парубок в хату.

Так он воно як, сину! Це гарно, дуже гарно! А ти ж мені казав, що своїм розумом дійшов, додумав! Дурень же ти, сину, дурень, та ще й брехун великий. Хіба ж ти, сину, забув, що кажуть люди: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Але ж щоб таким дурним та брехуном і не згинути, то бери мерщій знов старостів та йди до тієї ж таки дівки й добувайсь від неї слова. Дівка вона, бачу, розумна, кажуть, і роботяща — буде тебе на розум наставляти в господарстві, і все буде гаразд, віку доживеш по-людському, а як же візьмеш таку, як і сам, овечку, то й кури тебе, як я вмру, загребуть.

Знов старий заслав старостів до бідової дівки, навіть і сам не полінувався піти туди, щоб допомогти зробити діло як слід. То й узяли ту дівку.

Прийшов один дід до корчми і мав зі собою гарну палицю. А в корчмі сиділо два чоловіки та й давай чіплятися ні сіло ні впало до діда.

Дивись, — кажуть, — це нашого старшини палиця! А де це ти її взяв, діду? Украв, га? Признавайся!

Дід мовчить, уже й злякався, хоч палиця та була не крадена, а його власна. Коли саме на це входить старшина до корчми. Тії причепи зараз до його:

А правда, то ваша палиця? Чи не вкрав її дід у вас?

Старшина глянув на палицю: та й гарна ж! І закортіло йому ту палицю відняти.

А й справді це моя! Де це ти її узяв, діду?

А дід уже отямивсь та й питає:

Чуєте, пане старшино, то це ваша палиця? Візьміть, як ваша!

Так, — каже дід, — добре! У нашому селі злодії обікрали церкву і тую палицю забули; а люди дали її мені, щоб я ішов у світ: хто буде казати, що то його палиця, — той церкву обікрав.

Старшина тоді туди-сюди. Та що робити? Не тільки палицю віддав, а ще й заплатив дідові, щоб нікому не казав.

Раз обрали собі люди нового старшину. От новий старшина і запишався, зробився такий пановитий, що й підступити до нього страшно. Сидить якось новий старшина на ґанку і бачить, що хтось їде селом. Покликав старшина свого небожа та й каже:

Біжи мерщій та й спитайся, що воно за птиця така їде через моє село?

Кинувся хлопець миттю доганяти; біжить та й гукає на проїжджого, щоб підождав. Віз зупинився. Хлопчик підбігає.

Чого тобі треба? — питає проїжджий.

Та наш новий пан старшина звелів спитати, що ви за птиця така тут їдете?

Скажи своєму новому старшині, — озвавсь проїжджий, — що і ти дурень, і старшина дурень!

Вернувся хлопець назад, а старшина його питає:

Та то якийсь знайомий.

Та так: він і вас, і мене знає!

Та казав, що й ви дурень, і я дурень.

НЕ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ

— Іваночко заручився з Ковальською. Чи то була любов з першого погляду?

— Ні. з другого! Коли він її перший раз побачив, то ще не знав, що вона багата.

Зять нарікає тестеві на свою жінку: сварлива, докучлива, негосподарна, заздрісна.

— Будь спокійний! Як вона не зміниться і я ще почую від тебе про неї щось злого, то не запишу їй ні мачини з обіцяного маєтку.

Від того часу зять уже не нарікає.

Скажи, кохана, як ти дізналася, що мене любиш?

Тому що я почала злоститися, коли хтось казав, що ти осел.

Правда, кохана, що я перший мужчина, що тебе поцілував?

Правда, але не розумію, чому кожен з вас ставить таке дурне питання?

Чоловік пропонує дружині:

Давай домовимось: хто перший з нас затіє сварку, той буде платити штраф.

Ти що — вирішив мене обдерти, як липку?

Учора всю ніч у вас світилися вікна. Були гості?

Ні. Завтра повертається з курорту дружина, і в неї може виникнути запитання, чому так мало нагоріло електроенергії. • Чули? Професор так захворів, що втратив мову.

Але котру? Він їх знав аж п’ять.

Це один із способів спілкування людей. Якщо шепочуться двоє, то це початок кохання. Якщо шепочуться усі — то це його кінець.

Якийсь учений, подорожуючи на пароплаві, запитав моряка:

Чи знаєш ти граматику?

Ні, — відповів моряк.

Тоді ти згубив половину свого життя.

Раптом піднявся вітер, розбурхалося море і пароплав розгойдало.

Матрос запитав ученого:

Чи вмієш ти плавати?

Тоді ти згубив усе своє життя.

Як вам подобається тістечко, яке приготувала моя мама?

Дивно, моя мама завжди говорить, що у вас немає смаку.

Перед тим, як розпочати доповідь, він потер пенсне, а потім почав замилювати очі.

Навіть виступаючи на зборах першим, він приєднувався до попереднього промовця.

Доповідач щохвилини заявляв:

— Я хотів би зупинитися. — і говорив, не зупиняючись, три години.

Отже, Миколко, — питає вчителька, — який це час: «Я миюся, ти миєшся, він миється?»

Трохи подумавши, хлопець відповідає:

Людину пізнати нелегко. Але той, кого легко пізнати, не вартий того, щоб з ним знатися.

Якщо людина протягом дня почує одне добре слово, побачить один добрий вчинок і зробить одну добру справу, — вона проживе цей день недаремно.

Бережи хліб на обід, а слово у відповідь.

Умій вчасно сказати і вчасно замовкнути.

Не хочеш почути дурних слів, не кажи їх сам.

Умієш говорити, навчись і слухати.

Говори мало, слухай багато, а думай ще більше.

Коли сам добре не знаєш, то краще змовч.

Освіта розумному показує, що він мало знає, а в дурня породжує ілюзію, що він знає багато.

Найголосніший барабан стає беззвучним, якщо в нього не бити; найрозумніша людина стає неуком, якщо її не навчати.

Коли ти з’явився на світ, ти плакав, а всі раділи; зроби ж так, щоб, коли ти будеш покидати світ, усі плакали, а ти один посміхався.

Коли хтось дає тобі «добру пораду», дай йому одразу дві таких поради, і він від тебе відчепиться.

Коли сумніваєтеся, кажіть правду.

Посидь спокійно, і ти зрозумієш, якими марними є щоденні турботи. Помовч трохи, і ти зрозумієш, наскільки порожніми є повсякденні розмови. Відмовся від буденних клопотів, і ти зрозумієш, як багато сил люди тратять даремно.Зачини свої ворота, і ти зрозумієш, якими обтяжливими є узи знайомств. Май мало бажань, і ти зрозумієш, чому такі численні хвороби роду людського. Будь людянішим, і ти зрозумієш, які бездушні навколо тебе люди.

• Є чотири види людей: 1) ті, що не знають, що не знають; це дурні — обходь їх; 2) ті, що не знають, але знають, що не знають; це простодушні — навчи їх; 3) ті, що знають, але не знають, що знають; це ті, що сплять, — розбуди їх; 4) ті, що знають, і знають, що знають; це мудреці — йди за ними!

(1814—1861) Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тоді б промовила мені? Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала, Сказавши: «Снилося дурній». А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє,

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво! ДОЛЯ Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п’яного дяка в науку. «Учися, серденько, колись З нас будуть люди», — ти сказала. А я й послухавсь, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люди? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, не лукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава — заповідь моя. Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє, Радіють люди, що одпочинуть, А я дивлюся. і серцем лину

В темний садочок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. На небі синім? Чи забувають? Ой зоре! зоре! — і сльози кануть. Коли забули, бодай заснули,

Чи ти зійшла вже і на Украйні? Про мою доленьку щоб і не чули. Чи очі карі тебе шукають

Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не той сирота, що без мами блука, Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

Ой ти дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово гостре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу. Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє,

Ачень утечу я від лютого болю,

Що серце моє розриває.

Чого являєшся мені У сні?

Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі?

Чого являєшся мені У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала І з нього визвала одні Оті ридання голосні —

В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні.

Являйся, зіронько, мені Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити —

Так хай те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засиха, —

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха 1 того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

Завжди терновий вінець

буде кращий, ніж царська корона. Завжди величніша путь

на Голгофу, ніж хід тріумфальний. Так одвіку було

й так воно буде довіку, поки житимуть люди

і поки ростимуть терни.

лиш тоді плетениця тернова, коли вільна душею людина

по волі квітчається терном, тямлячи вищу красу,

ніж та, що кричить на майданах: «Гей, хто до мене? Ходіть,

я кожному в руки даюся».

Путь на Голгофу велична тоді, коли тямить людина, нащо й куди вона йде,

не прагнучи інших тріумфів, знаючи іншу величність,

ніж ту, що на троні гукає:

«Я з ласки Бога цариця,

бо, гляньте, — сиджу на престолі!» Хто ж без одваги й без волі

на путь заблукався згубливу, плачучи гірко від болю,

дає себе тернові ранить, сили не маючи стільки,

аби від тернів боронитись, —

Боже, пожальсь тої крові,

що марно колючки напоїть!

Ліпше б вона на обличчі

краскою втіхи заграла, очі комусь звеселяючи

десь на невинному святі. Я не кохаю тебе! і не прагну дружиною стати.

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;

Я часто питаю себе: чи кохаю? — Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько, мов птиця, заб’ється, Дивлюся на тебе й не можу одвести очей.

І хоч з тобою розстанусь, та в думці моїй зостається Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні.

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, —

Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» — чи я б тобі мовила: ні.

Живи, Україно, живи для краси,

Для сили, для правди, для волі.

Шуми, Україно, як рідні ліси,

Як вітер в широкому полі.

До суду тебе не скують ланцюги, І руки не скрутять ворожі: Стоять твої вірні сини навкруги З шаблями в руках на сторожі.

Стоять, присягають тобі на шаблях І жити і вмерти з тобою,

І прапори рідні в кривавих боях Ніколи не вкрити ганьбою! Хтось постукав в моє серце. О, який знайомий стук! Скільки він навіяв смутку, Дивних спогадів і мук.

Скільки він розлив тривоги, І проміння, і тепла.

О, невже любов се знову Несподівано прийшла?! Одну я любив за веселість, Другу я за вроду кохав,

А третій за сонячний усміх Квітками дорогу встилав.

Ти зовсім була не вродлива І завжди, як вечір, смутна. Чого ж ти з усіх моїх милих У серці лишилась одна?! * * *

Затремтіли струни у душі моїй.

Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній.

Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня, Чи журба, і радість, і любов моя?!

Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш. Мабуть, ти до мене думкою летиш, Мабуть, ти це в’єшся у душі моїй І крилом черкаєш срібні струни в ній.

Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов.

Ти сказала мені: «Будь здоров!

Будь здоров, ти мій любий юначе. » Ах, а серце і досі ще плаче.

Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов. Говори, говори, моя мила:

Твоя мова — співучий струмок. Ніч зірки посвітила.

Шепчуть вітру квітки: гей, в танок! Повінчайся з туманами ночі.

Ніч зірки посвітила.

Говори, говори, моя мила:

Твоя мова — співучий струмок.

Не бував ти у наших краях!

Там же небо — блакитні простори.

Там степи, там могили як гори.

А веснянії ночі в гаях.

Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,

коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,

серце б’ється і б’ється в грудях.

Не бував ти у наших краях.

Не бував ти у наших краях, бо відтіль не таким би вернувся!

Чув про степ, що ген-ген простягнувся? — Єсть там люди — й зросли у степах, — що не люблять, не вміють ридати, що не можуть без пісні і нивки зорати!

Тебе ж завжди я бачу в сльозйх. —

Не бував ти у наших краях!

На білу гречку впали роси, Веселі бджоли одгули,

Замовкло поле стоголосе В обіймах золотої мли.

Дорога в’ється між полями.

Ти не прийдеш, не прилетиш — 1 тільки дальніми піснями В моєму серці продзвениш.

Пролісок пробив листок торішній, аж зачудувалася трава.

Завжди рани дістає колишнє, як нове бере свої права.

Будуть знов листки міцні та дужі, як простори літо обів’є, а весною на краю калюжі знов їх синій пролісок проб’є. Володимир Сосюра

Чи знаєш ти світання в полі або в задуманих садах, коли од щастя мимоволі сіяють сльози на очах?

Щебечуть птиці, вітер лине, немов дитинства дальні дні, і кожна квітка і стеблина до тебе тягнуться в півсні.

А ти ідеш. На небокраї яка краса огнів сія!

Й разом з природою співає душа закохана твоя.

І тільки серце б’ється дуже. Здається, так би вічно йшов. Якщо ти знаєш це, мій друже, — ти знаєш, що таке любов.

Шумить Дніпро, чорніють кручі, в граніт холодний б’є прибій.

Прийми слова мої жагучі, як заповіт, юначе мій!

Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува.

О мово рідна! їй гаряче віддав я серце недарма.

Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема.

Ми підем, де трави похилі, Де зорі в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені.

За річкою за голубою Дві чайки у хмару зліта,

В краю придніпровськім Ми стрілись з тобою, Веселко моя золота.

Над полем зарошені віти Зелене верхів’я звело.

У парі з тобою ми будем любити Усе, що на душу лягло.

1 стеляться обрії милі,

1 вечір в ясній далині,

1 карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені.

Чому, сказати й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт.

На вечоровім виднокрузі,

Де обрій землю обніма,

Нема кінця їй в темнім лузі,

Та й повороту теж нема.

Кудись пішла, не повертає,

Хоч біля серця стеле цвіт,

Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт.

Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль,

Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль.

Моя любове, ти — як бог:

Я вже не вірю, що ти є.

У безлічі земних тривог Згубилося ім’я твоє.

Та я належу ще тобі,

Хоч сам від себе це таю,

Хоч не в молитві, а в клятьбі Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй Невірство не суди моє. З’явись, благослови, зігрій, Якщо ти є, якщо ти є.

Якби я втратив очі, Україно,

То зміг би жить, не бачачи ланів, Поліських плес, подільських ясенів, Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.

У глибині моїх темнот і снів Твоя лунала б мова солов’їно; Той світ, що ти дала мені у віно, Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не зможу перенести,

Бо не вкладе ніхто в печальні жести Шум Черемошу, співи солов’я.

Дивитися на радощі обнови,

Та материнської не чути мови — Ото була б загибель-смерть моя.

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть В явора, що, спалений журбою, Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,

А в душі — печаль, як небеса. Він росте й співає явороньці,

І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,

Йде зима й бескидами гуде.

Яворові сниться яворина Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди, Зміряють його на поруби, Розітнуть йому печальні груди, Зроблять скрипку із його журби. Розплелись, розсипались, розпались, Наче коси, вересневі дні.

Ми з тобою ще не накупались,

А вже грає осінь у вікні.

Віднесла вода ласкаві зорі,

Що все літо кликали в ріку,

З птицями на білій крутогорі Горобину пробуєм гірку.

Може б, нам полинути у вирій — За літами молодості вслід.

Чом же крила в позолоті щирій Важко піднімати на політ?

Я тобі зимові дні сріблясті Заплету в сивіючу косу;

Тільки зорі, викупані в щасті,

З моря я назад не принесу.

З далекого краю Висушила сили

Лелеки летіли, Чужина проклята,

Та в одного лелеченьки Візьміть мене, лелеченьки,

Крилонька зомліли. На свої крилята.

Ніч накрила очі Мені молодому,

Несіть мене, лелеченьки,

Розкажу тобі думу таємну, дивний спогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди! — ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема, на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо. 1 сьогодні, і завтра, й навік.

Поїзд із Варшави спогади навіяв, —

Я на Україні згадую тебе.

Ти співав для мене пісню вечорами, — «Цо кому до теґо, же ми так кохами».

Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,

Але батьківщина в кожного своя.

Як тебе згадаю, — забринить сльозами — «Цо кому до теґо, же ми так кохами».

Поїзд із Варшави йде крізь моє серце, Сто доріг між нами, а печаль одна.

1 минають роки, роки за роками.

«Цо кому до теґо, же ми так кохами».

ПОЕЗІЯ В ПРОЗІ Михайло Коцюбинський

Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа.

Завжди і всюди чую її любий приспів:

1 ніщо не заглушить — я се знаю — ніщо не заглушить тихого співу: крізь стогін хуги, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи — я все вчуваю:

Навколо люди. Блищать їх очі, тремтять їх голоси. Снує срібну нитку розум і золоту — серце, хвиля життя виходить з берегів, шумить і грає, — і коли до уст моїх торкається келих веселощів — я чую знайомий реквієм душі:

Я плачу. З мого серця теж ллється струмок в море людського горя. 1 хоч тепла рука моя простягнена для дружнього стиску там, де його треба, хоч душа моя розкрита для чужого горя, як квітка для роси, а проте. а разом з тим — я чую — встає з глибини, як вічне прокляття:

Ха-ха! Ти все ж самотній!

І коли навіть біля серця мого б’ється кохаюче серце, коли дві іскри злучаються в пломінь щастя, коли здається, що сфінкс розгаданий вже, — і тоді навіть.

. І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний й гордий покрик:

Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, ти мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі: тонко, легко, але невідмінно, невідборон- но нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, ство-рений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись. А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни.

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже.

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе; візьми, візьми мене з собою, се буде мій порятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

РАНЕНЬКО ЧЕСАЛА ВОЛОССЯ

Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися промені осінні. Сповзали з волосся, як срібні, тоненькі ниточки з золотої брилі.

Як вона чесала, то широке листя горіха під вікном хиталося поволеньки і перегонило промені з одної шибки в другу.

Шум горіха вкрадувався в її гадки. Помаліше, все помалі- ше водила гребенем по волоссю — та й перестала.

Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило та й крісло.

Спадало, як водопад золотих хвиль спадає. Спадаючи, вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.

Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.

«От осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я не гідна, бо-м далася на підмову? Або приносиш його мислі, що я старіюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горішку, що ти шепчеш?»

Склонила голову на білі руки. Жмут волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.

«Скажи-бо, горішку, скажи, коханий!»

Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би краплі, що відірвалися від того водоспаду.

А за вікном шепотів горіх широким листям: «Чешися, дурна, він тебе любить!»

ЛЕЖАВ ПРИ ВІДЧИНЕНІМ ВІКНІ

Лежав при відчиненім вікні, і зорі заглядали йому в душу.

Пригадав собі, як колись дитиною малою питався мами, що це таке зорі?

А мати казала йому: «Зорі — це душі добрих померших людей. Як така душа стане перед Господом Богом, ціла біла і ясна, як сніг, то пан Біг питається її: «Яке маєш бажання?»

«Ніякого, — відповідає душа, — лиш тужу за своїми».

«За тими, що залишилися на світі».

1 погладить Бог душу по схиленій голові і каже: «Дам тобі свічку таку ясну, що тисячі літ світить. Як настане вечір по-гідний, то вийдеш з нею на небо і будеш дивитися в долину, до своїх. Вона тобі всю дорогу від неба аж до землі освітить».

1 виходять душі зі своїми свічками на небо і дивляться на нас. Бачать усе. 1 як ми за вечерею сидимо, і як балакаємо з собою, як хрестиками уставки до сорочок вишиваємо і як читаємо гарні книжки. 1 коли ми в мирі і гаразді говоримо з собою, коли ми добрим словом згадуємо про них, то вони тішаться, і свічки дрижать у їх руках. А як ми не по правді живемо на Божому світі і коли ми забули про них, то свічки вилітають їм з рук. О, бачиш, як полетіла одна, і друга, і третя, о. «

Лежав при відчиненім вікні, і зорі заглядали йому в душу.

Гей, дівчино, розцвів бузок в городі.

Розцвів бузок в городі. Розцвів тихо, несміливо, немов питається, чи можна йому вже нині кинути на молоду зелень свої блідо-лілові усміхи, а в тих усміхах надію на сонячні дні, на місячні ночі.

Розцвів бузок в городі. Об береги душі б’ють хвилі добрих споминів. Хочеться повірити у весну, що йде від піль і гаїв; хочеться вірити зорі, що сходить понад гори. Хочеться вірити жайворонковим пісням і ластівці, що вдарить крилами об моє вікно. І хочеться вірити весняним вітрам, що принесуть запах рано скошених отав. А потім глянуть червоні рожі, посріблені слізьми ранньої роси.

Гей, дівчино, розцвів бузок в городі. Повіяло весною; збудилися добрі спомини, і якась тиха пісня блукає по моїй душі. Пісня про тебе і про сині твої очі. Та тої пісні мені не виспівати. Моєї пісні про тебе ніхто не почує.

Хоч стелились думки мої довкола тебе, хоч була ти зорею, яка в темну осінню ніч стояла над кораблем, що минав чужі побережжя, хоч я, як бурею гнаний птах, шукав захисту й тепла та думав в доброму сні, що при твоїх колінах конатиме буря мого життя, — та пісні про тебе я не заспіваю.

Гей, дівчино, розцвів бузок в городі і хитається тихо над моєю головою таким добрим шепотом, як перші поцілунки тої коханої першої дівчини.

І споминами повіяло. Блукає пісня по моїй душі. Пісня про тебе і про твої очі.

Источник